Форум » Творчество » Marishka D: Мої фанфики » Ответить
Marishka D: Мої фанфики
Marishka D: Листи до коханої Автор: Dark Lady Рейтинг: PG - 13 Фендом : Ван Хелсінг Пейринг: Анна/Дракула Жанр: Romance Відмова: всі персонажі належать компанії Paramount Pictures Вірш, використаний у творі належить перу великого писменника Івана Яковича Франка Веселим бадьорим кроком Анна вбігла до своєї кімнати. Заливаючись сміхом, зачинила двері, і на мить притулилася до них спиною, мрійливо звівши очі до неба. Раптом ніби тінь пробігла по її личку, змусивши дівчину спохмурніти. Вона про щось згадала. Опустила голову і рвучко повернула її до свого письмового стола. На ньому лежала чарівна червона троянда. Анна підійшла до стола і взяла її в руки. Біля троянди на столі лежав аркуш дорогого хрусткого паперу. Пробіглася по ньому очима. На аркуші акуратним рівним почерком був написаний вірш. «Не знаю, що мене до тебе тягне, Чим вчарувала ти мене, що все, Коли погляну на твоє лице, Чогось мов щастя й волі серце прагне. І в груді щось ворушиться, немов Давно забута згадка піль зелених, Весни і цвітів – молода любов З обійм виходить гробових, студенних. Себе я чую сильним і свобідним, Мов той, що вирвався з тюрми на світ; Таким веселим, щирим і лагідним, Яким я був за давніх, давніх літ…» Цю квітку і вірш вона бачила вже не вперше. Протягом двох місяців, день у день на її столі з’являлася червона троянда і аркуш паперу з романтичним віршем. Часом він був коротким, але в тих кількох рядках вміщалося стільки ніжності і краси… А часом розливався величною поемою справжньої любові! Вперше знайшовши це на своєму столі, Анна дуже здивувалася. На аркуші підпису не було. Дівчина подумала, що це подарунки Габріеля, і дуже зраділа. Адже це було так романтично! Кілька днів насолоджувалася трояндами і віршами, коли раптом все змінилося. Коли вона одного вечора забігла до кімнати, то просто завмерла: у її кімнаті, біля її стола стояв… Дракула і тримав у руках прекрасну троянду… Анна була шокована, а коли нарешті здобулася на слово, то мовила лише: -То… То це… Ти?.. -Так, принцесо, - граф ніжно посміхнувся. -Ти… - Анна ошелешено відступила назад. – То це… Це твоя робота? Всі ці квіти і вірші… Твої?.. -Так, - Дракула поклав троянду на стіл. – А ти думала, хто? -Ні… Чому?.. -Невже ти не здогадуєшся? Мабуть, це любов, Анно… -Ні… Це неможливо! – скрикнула дівчина. Вона не могла у це повірити. -Ти думаєш, я не здатен на любов? Я теж так думав. Але, як бачиш, ми обоє помилилися. Я тебе покохав, Анно… По-справжньому покохав. І продовжуватиму все це, доки ти не відчуєш до мене того самого. -Я тебе ненавиджу, і твої подарунки мені не потрібні! – крикнула Анна. -А хіба ж тобі не приємно? – спокійно запитав Дракула. Анна не відповіла. Вона розгубилася. Звісно ж, граф був її ворогом, вона його ненавиділа, та все ж… Навіть їй, абсолютно не звиклій до жодних ніжностей, так хотілося чогось красивого, ніжного, романтичного… Байдуже, що від вампіра… - Я знаю, що ти ненавидиш мене, Анно, - мовив граф, не дочекавшись відповіді. – Але я так просто не відступлю. Ти ж знаєш, я ніколи не відступаю. І я тебе доб’юся. - Цього ніколи не буде, - прошепотіла Анна. - Нічого. В мене є час, щоб чекати. Дракула вклонився принцесі, підійшов до відчиненого вікна і вистрибнув. Анна так і залишилася стояти. З того часу вона вже знала, від кого ці дарунки. Тим більше, що тепер на кожному аркуші був підпис – дві літери «VD»… І кожного разу все нова троянда – криваво-червона. Анні було страшно. Вона викидала квіти, аби Габріель нічого не дізнався. Викидала, поки не втомилася… Щоразу на тому місці з’являлися все нові і нові квіти, нові і нові вірші… Анна ніколи не бачила, як кожної ночі граф приходив до її кімнати і залишав їй троянду з віршем. А якщо не мав можливості, то присилав посланця. І щоразу забирав вчорашню квітку, не даючи їй хоч трохи прив’яти. Потроху Анна звикла до цього. Але побачити Дракулу їй так і не вдавалося. Навіть якщо вона не спала цілу ніч, ніхто не з’являвся. А варто було лише на мить склепити очі – і знову на столі з’являлася троянда і вірш. З часом Анна так звикла, що, прокинувшись одного ранку і не побачивши чергової квітки, аж засмутилася. Вона розчаровано розглядала стіл, осяяний ранковим сонцем, де н е б у л о троянди. А далі відвернулася до стіни і заплющила очі. Їй було так тоскотно на серці… Раптом за спиною почувся якийсь шерех. Анна швидко повернулася і завмерла: на столі знову лежала квітка… Тепер все це стало схожим на звичку. Троянди дівчині подобалися, а вірші… Вірші були просто прекрасні. Анні аж не вірилося, що граф писав ці вірші сам. І головне – вони були присвячені їй. Лише їй… Анна дочитала вірша. Внизу аркуша виднілися дві літери «VD» - графові ініціали. Поклала аркуш на стіл присіла на крісло. Вона не знала що робити. Так, любовні вірші – це чудово, але ж… Але це було неправильно! Анна глянула в протилежний кінець стола, де лежав стосик однакових аркушів – графових послань. Колись вона ховала їх від Габріеля, але тепер і цього не робила. Взагалі-то, сам Габріель бував тут, у її кімнаті, дуже рідко. За два місяці віршів назбиралося багато. Осторонь лежав вчорашній. Анна зміряла поглядом стосик і зітхнула. Треба було це зупинити. Вона присунулася до столу, взяла чистий аркуш, вмочила перо в чорнило і на мить задумалася. А далі швидко почала писати. «…Навіть не знаю, що ти відчуваєш до мене. Знаю точно – не любов, бо на любов ти не здатний. А якби був здатний і кохав, то не змушував би мене так страждати. Чому ти це робиш? Навіщо всі ці подарунки? Невже ти думаєш, що я через них покину Габріеля? Між нами нічого не може бути, і ти чудово це знаєш. Невже ти не розумієш, що робиш цим мені боляче? І свідомо брешеш мені про якісь почуття… Я не вірю ні тобі, ні твоїм словам. І ти свого не доб’єшся. Я знаю, в тебе нема серця, отже і почуттів теж. Але якщо ти справді щось до мене відчуваєш, то прошу тебе: перестань! Припини все це, дай мені спокій. Це буде доказом твого кохання. Пробач…» Вона випустила з рук перо і заплющила очі. Якусь мить сиділа мовчки, далі встала, так і залишивши лист на столі. Зовсім не думала, я к його відправити. Зараз це її не бентежило. Анна мовчки лягла спати. Ранок наступного дня увірвався до Анниної кімнати променем сліпучого сонця. Яскраво осяяв всі блискучі предмети у кімнаті, лаковану поверхню стола, і зупинився на Анниній щоці. Циганська принцеса розплющила очі. Якусь мить лежала мовчки, а далі повернула голову до столу. Гострий біль пронизав серце: на столі лежала ще одна троянда і аркуш паперу. Анна зірвалася з ліжка і кинулася до столу. Взяла в руки троянду, зауваживши, що квітка ще прекрасніша, ніж зазвичай. Її криваво-червоні пелюстки були ідеальні, і вкриті ніжним оксамитовим пушком. «Де ж він бере їх восени?» - майнула думка в голові. Дівчина поклала троянду і схопила аркуш паперу, що тепер був списаний набагато більше, ніж зазвичай, але тим самим рівним почерком. «Дорога принцесо! Просто відчуваю, як ти зневажливо всміхаєшся, коли читаєш привітання. Адже ти мені не віриш. І знаєш, я все розумію. У тебе є безліч підстав мене ненавидіти. Хоча б за те, що я вампір, лютий ворог твоєї сім’ї… І не здивуюся, якщо однією з підстав ненависті стане моє кохання. Я хочу, Анно, аби ти усвідомила: я не брешу. Повір, мені і самому дивно відчувати себе таким. Так, я думав, що втратив своє серце, а виявилося, його лише треба було розбудити. І тобі це вдалося. Ти поселила в моєму серці любов, і вона змушує мене писати тобі вірші. Я знаю, мої слова для тебе нічого не варті. Адже ти не любиш мене, і полюбити себе я тебе змусити не можу. Я прошу лише, аби ти повірила у справжність моїх почуттів. Так, це занадто дивно, але так вже воно є. Саме через це я не можу виконати твого прохання. Люба Анно, я щиро прошу пробачення (якого не одержу) за те, що завдаю тобі болю. Але по іншому не може і бути. І хоч бачити єдину твою сльозу для мене нестерпно, я вже не можу зупинитися. Так, можеш викидати мої квіти, спалювати вірші. Я ніколи не втомлюся дарувати їх тобі, тому, що дуже тебе люблю. І змушувати ні до чого не буду. Ти кажеш, що ніколи не покинеш Габріеля заради мене, і це чудово. Але ж, Анно, скажи, коли він востаннє дарував тобі квіти?.. Повір, я від тебе нічого не вимагаю. Вирішувати тобі, і якщо ти все ж вирішиш відштовхнути мене, я все одно тебе не розлюблю. Просто не зможу… Я не відбиватиму тебе в Габріеля. Я навіть не заслуговую на тебе. Але ти завжди будеш моїм ідеалом. Бо ти, Анно, та, яку я шукав чотириста років. Ти найпрекрасніша з усіх, кого я колись бачив. І я схвалю будь-який твій вибір, навіть якщо це буде Габріель. Однак знай, Анно: якщо коли-небудь хтось посміє тебе скривдити чи образити, я завжди чекатиму на тебе, готовий допомогти. І кохатиму тебе вічно. Пробач мені за це. З любов’ю, Вічно твій Владислав Дракула» Дочитавши листа, Анна кілька секунд не могла поворухнутися. Кров стукотіла в голові, серце шалено гупало. Вона не очікувала такого. Знову пробіглася очима по аркуші, все ще не вірячи, що це відбувається насправді. Думки зграями вирували в мозку, і ніяк не могли зібратися докупи. Аж до цього дня вона абсолютно не вірила в те, що говорив Дракула. Але ж цей лист… «Невже це правда? Невже він і справді мене кохає?..» Дівчина і не відчула, як по її щоці покотилася сльоза. «Безглуздя якесь! Дракула мене кохає! Дурниці!» У її серці вирувала запекла бійка. Воно розривалося на дві половини. «Ти божевільна! У тебе є Габріель!» Очі самі зупинилися на рядку листа: «…Але ж, Анно, скажи, коли він востаннє дарував тобі квіти?..» «К о л и ?!» - ця думка пробила мозок наскрізь. Анна раптом зрозуміла, який він правий. Габріель не дарував їй квітів. Він взагалі не виявляв до неї жодних знаків уваги, навіть розмовляв дуже рідко, і лише кількома банальними запитаннями… «Невже це справжнє кохання?..» Друга сльоза скотилася по щоці. «Невже мене покохав сам Дракула? Сам граф-вампір кохає м е н е ?» Чи міг би він брехати у цьому листі? Анна не знала. Вона взагалі не знала, що і думати. Адже вона була лише юною дівчиною… Принцеса знову взяла троянду зі стола. Третя сльоза впала на її пелюстку, як коштовний діамант. Анна дивилася на квітку, що зухвало, дурманно пахла, і думала. «Хіба ж це не доказ його кохання, дурепо? Він вірші для тебе пише, квіти тобі дарує! Троянди тобі восени знаходить!» - «Він не може кохати!» - «Не може? Тоді що ж ц е таке?» - «Я не знаю, що…» - «Ти йому не віриш? Ти не повірила йому за цих два місяці?» - «До чого тут моя віра?!» - «Без довіри не буває кохання!» - «Я його не кохаю!..» - «Не кохаєш? Себе хоч не обманюй!» Раптом Анна зрозуміла все. Все, що з нею відбувалося. Підняла голову і глянула у вікно. Він справді був дуже розумним. І знав, що можна підкорити серце будь-якої дівчини. Якщо добре постаратися… Анна ніжно посміхнулася, поклала квітку і листа на стіл і полегшено розплакалася.
Ответов - 18
Графиня Дракула: Про, яка краса!!! Marishka D, це жанр Romance безперечно! Так зворушливо і красиво. Дракула душка, реально знає як підкорити серце будь-якої дівчини. Краса... а, вже як мені сподобалася манера Дракули присилати вірш і червону троянду - як Примара Опери! Романтика! Ф топку Ваньку, ф топку! Анна, умій прощати і полюби Дракулу! Це наказ зверху, від фанатів!
Marishka D: Графиня Дракула , дяк... Графиня Дракула пишет: Ф топку Ваньку, ф топку! Анна, умій прощати і полюби Дракулу! Це наказ зверху, від фанатів! ТААААК!!!!
Dracula`s Bride: Marishka D Увы, фик оценить не могу, так как языка почти не знаю... А прочитать хотелось бы. Графиня Дракула Как я поняла, у тебя с украинским проблем нет, так что, может быть переведешь? А то читать сложновато, а ты как раз фики переводишь...
Marishka D: Маю новий фік для вас, проте він не має назви Може, підкажете?.. Автор:Dark Lady Рейтинг:PG - 13 Фендом: Ван Хелсінг Мокрий твердий сніг скрипів під ногами, залишаючи в собі глибокі сліди від кроків. Пронизливий вітер проймав до кісток, і все довкола зливалося в чорно-білу палітру похмурого зимового дня. Сухі дрібненькі крижинки, що недавно були крапельками дощу, сікли в обличчя. Довгий чорний плащ волікся по землі. Він здавався всього лиш темною тінню, яка плавно ковзала гладкою сніговою поверхнею. Його кроки були абсолютно нечутними. Лише тихий шелест тканини їх супроводжував. Вибратися іноді із замку таки дуже корисно – навіть вампірам варто час від часу розвіятися. Тим більше, що вдень все це виглядає зовсім по-іншому. Біле денне світло робило його обличчя більш блідим, ніж зазвичай, проте зовсім не шкодило йому. Йому не могло взагалі ніщо пошкодити. Окрім, звісно, маленької подряпинки від вовкулаки… Але ні, таке неможливо. Такого не буде ніколи. Хочеш зробити добре – зроби це сам. Цього правила він вже давно звик дотримуватися. Ніколи не можна надто покладатися на посланців, особливо на тих, які є в нього. Наприклад, наречені. Адже минулого разу в них було простеньке завдання – всього лиш розвідати територію, а вони примудрилися ще й убити двох людей… І це зараз, коли необхідно вбивати якомога менше, необхідно приспати пильність людям перед фінальним ривком… На гладенькій, вкритій льодом стежині його нога небезпечно ковзнула, проте він втримав рівновагу. Майже ніщо у світі не могло зіштовхнути його з рівноваги. Майже ніщо – як фізично, так і морально. Окрім, звісно, того маленького дівчиська… Чесно кажучи, вона починала виводити його з себе. Минулого разу вона мало не вбила його Маришку, а це вже серйозно. Вважає себе безстрашною… Вона така ж, як і її батько. Холодний вітер розвівав його довге чорне волосся, зібране в хвіст. Він щільніше кутався в плаща, бредучи снігом, хоча це зовсім не потрібно… Ні, ні, йому все одно не холодно… Чесно кажучи, він вже відвик від цього слабкого людського тіла. Майже весь останній час проводив у тому – сильному і непереможному, з широкими крилами і гострими кігтями. Проте… І йому треба колись відпочити. Ні! Ніхто не посміє перешкодити йому зараз, коли він вже за крок від мети. Ніхто не стане йому на шляху. А якщо стане… Він знищить його! Розірве, пошматує, зітре з лиця землі! Чорт, але чому ж оте дівчисько ніяк не йде з думки?! І хто вона взагалі така?! Слабке, беззахисне людське дівчисько, та ще й дурне! Та якщо поставити її проти наречених… Ні, смішно навіть порівнювати! Вона – ніхто, повний нуль проти них! Чи, може… Але ж ні! Що за безглузді думки! Хоча… В ній таки щось є… Сутінки гуснули в кронах дерев над його головою. Безлисті кущі шелестіли голими гілками. Село лежало просто перед ним. Він зупинився. У вікнах маленьких, наче іграшкових хаток загорялися вогники. Її замок зовсім неподалік височів гострими ґотичними вежами і привітно поблимував осяяними склепінчастими вікнами. Що ж такого незвичайного у цій дівчині? І чому її обличчя стоїть перед очима? Довге кучеряве волосся, правильні риси обличчя і очі – дуже сірі і надзвичайно сумні. Хоча і в тих сумних очах часом спалахує вогонь, особливо тоді, коли в неї в руках меч, а перед нею вампір. Минулого разу вона вбила двох, двох його слуг… Спритно, наче кішка, всадила їм обом срібні кілки в груди. О, як шкода, що вони не такі, як він! Усі вони, навіть його наречені – вони слабкі, безсилі перед краплиною свяченої води, срібним кілком, найменшим промінчиком сонця… Хоча, зрештою, чи й потрібні вони йому? Стіни замку невпинно наближалися. Варто її трохи налякати, нехай вгамується… Останнім часом вона забагато собі дозволяє… Хто ж вони – його наречені? Хто вони для нього? Ну, так, іноді приємно відчувати їхню ласку… Ласку?.. Хіба це ласка?... Хіба він її відчуває?.. Він вже чотириста років не відчував нічого… І це жахливо, якщо задуматися, проте йому не хотілося зараз думати. Хай іншим разом… Він вже так втомився жити, так втомився все робити сам… Вже скільки років він шукає когось, хто його замінить, хто по-справжньому стане його правою рукою, хто виконуватиме будь-який, навіть найбезглуздіший його наказ, хто вмітиме вгадувати його бажання… Але це – ідеал, такої людини точно не існує… Сутінки зимового вечора швидко згусли. Вітер війнув легким морозом. Ніч обіцяла бути дуже холодною. Вузенька стежка поміж безлистими деревами вибігала просто на подвір’я великого замку. Всюди чулася якась незвична метушня. По подвір’ї бігали люди зі смолоскипами в руках, носячись з якимись предметами. Зовсім неподалік нього пробігла трійця молоденьких служниць, що весело перемовлялися між собою і безтурботно реготали. Він, схований у тіні, провів їх пожадливим поглядом. Чорт, як же хочеться їсти! Йому б вистачило двох секунд, аби одна із тих дівчаток замовкла навіки… Але ж ні, не можна! Не зараз!.. Тільки не зараз!.. На подвір’я крізь величезну ковану браму поволі вкотилася розкішна карета, в яку була запряжена шестірка чорних коней. Він мовчки спостерігав за людьми, що заметушилися довкола карети. Раптом очі спалахнули: з розчинених дверцят вистрибнула вона. Радісно всміхнулася до людей, що оточували її, тріпнула своїм чудовим волоссям і побігла до замку. Ні, це неможливо терпіти! Як же хочеться їсти… Усі ці люди – вони лише розбурхали йому апетит. Тримати себе в руках неможливо… Мабуть, його життя завше буде ось таким – від жертви до жертви. А вдома, у його крижаному палаці, троє вампірок нетерпляче чекають його, аби відпустив на полювання… ЧОРТ, ЯК ЖЕ ВСЕ ЦЕ НАБРИДЛО!!! Він перестав себе контролювати. Чорна тінь майнула білою сніговою поверхнею. Місяць вийшов з-за хмар, і освітив дивний силует – когось величезного і крилатого… Холодний вітер не полегшував йому життя. Зараз буде ще одне вбивство, потім ще одне, і ще… І так буде вічно, бо він житиме вічно… Його ніхто не зупинить… Різкий жіночий крик розітнув мертву нічну тишу, і раптом обірвався. Якийсь чоловік, що випадково виглянув у вікно, побачив на білосніжному снігу розпростерте тіло і якусь темну тінь, що метнулася під покров лісу… Широкі крила то здіймалися, то опускалися за його спиною, несучи вперед – туди де виднівся її замок. Він мусить повернутися, побачити її, і вбити… Він вже давно не хотів убивати так сильно… Це жага крові… Вона мусить вмерти. Далі зволікати не можна. Вона мусить вмерти сьогодні, просто зараз. Може його наречені і не здатні її вбити, але він це зробить. Обов’язково… Крила склалися в довгий чорний плащ, коли його ноги торкнулися балкону в її палаці. Одного легкого руху вистачило, аби прочинити двері балкону і опинитися у невеликій кімнаті. Темний коридор стрічкою простягся перед ним. Здалеку чувся якийсь шум, здається, сварки… Його очі палали вогнем, коли він наближався туди. У кімнаті щось дзенькнуло, ніби розбилася якась ваза, і звідти вистрибнув чорний силует чоловіка, що рвонув сходами вниз. Ще кілька кроків… Це її кімната… Важкі дубові двері були прочинені, як їх і залишив той, хто щойно був тут. Ще кілька кроків… Смужка світла, що вибивалася з дверей, не мала сил його освітити. Тінь надійно заховала його постать, аби можна було подумати: загризти її просто зараз, чи помучити? Він би не зважився на таке навіть кілька годин тому, але зараз жага крові витіснила всі думки… Лише вбивство… Швидко і безболісно… Майже безболісно… Лише крок, і він завмер… Сховавши обличчя у долонях, вона плакала… Плакала, тяжко схлипуючи і не бачачи нічого довкола себе… Він не міг поворухнутися. Вона жалюгідна! Жалюгідне слабке дівчисько, не здатне ні на що! Вона помре, огидна, нещасна, жалюгідна, і… чорт, яка ж вона вродлива! Він не бачив її лиця – воно було заховане за темною завісою шовковистого волосся. Її плечі здригалися від ридання, якого вона не могла вгамувати. Але… Так, вона чарівна… Як він не помічав цього швидше? Вона була жива… А за чотириста років він вже забув, якими прекрасними можуть бути живі дівчата… Вона раптом підвела заплакане обличчя. Якось похапцем втерла сльози, озирнулася і підвелася з крісла. Він зробив крок назад, аби вона його не побачила. Вона підійшла до вікна і виглянула. Місячне сяйво освітило її лице, яким знову котилася сльоза. Холод пронизав кожну клітинку його тіла – холод, який вмів вистуджувати жагу крові в його голові. Він не може її вбити… Вона була абсолютно беззахисна – не було ніяких перешкод, окрім однієї… Тихо скрипнули віконні рами, зачинившись за його спиною. Широкі крила швидко несли його вгору, на північ, додому. Ніч поволі котилася до завершення. Не сьогодні… Вона має жити. Принаймні зараз… Не сьогодні. Він обов’язково її вб’є… Колись… Не сьогодні. Вона – його жертва, нареченим він її не віддасть. Хочеш зробити добре – зроби це сам. У ній таки є щось особливе. Щось, чого він ніяк не міг збагнути. Щось таємниче ховалося в її розкішному волоссі, ніжному личку, і очах – дуже сірих, і надзвичайно сумних… Її замок тонув у темряві за його спиною, а гора все наближалася. Він не зміг її убити, побачивши сльози. Але чому? Невже вічне життя робить таким сентиментальним? Вона мусить вмерти. Але колись. Не сьогодні… Село зникло з вигляду разом з ґотичними вежами її палацу. Він вже відчував, як тішитимуться зараз наречені його поверненням. Адже він дозволить їм полювання. І так буде вічно… …А колись вона таки стане його правою рукою…
Marishka D: Dracula`s Bride пишет: Marishka D Увы, фик оценить не могу, так как языка почти не знаю... А прочитать хотелось бы. Люди, я не можу перекладати фіки - принципи не дозволяють Розумієте... На вам мовою оригіналу - вивчайте Dracula`s Bride , не розумію, що тобі заважає перекласти фік у перекладачі Google
Marishka D: СПОГАДИ Автор: Dark Lady Рейтинг:PG - 13 Пейринг: Дракула - Ван Хелсінг Статус: Завершений Розмір: міді Буйний вітер налетів звідкись збоку, наче намагався зіштовхнути мене з коня. А кінь летів звивистою стежкою, абсолютно на це не зважаючи. Він тішився волею, адже я зовсім не намагався скерувати його кудись. Я навіть не бачив дороги. Болючі спогади рвали душу на частини. … Я думав, що це буде легко. Так, як і завжди. Він спокійнісінько йшов буквально мені в руки. Звичайно, він відчував мою присутність, але не бачив моєї схованки на маленькому балкончику. Дивно, але йому, здається, не було діла до того, що я щойно убивав його потомство… - Я можу пізнати характер людини за її серцебиттям,- кожне своє слово він супроводжував подвійним сплеском. Я раптом відчув, що ритм цих сплесків співпадає з ударами мого серця. - Зазвичай, наближаючись до неї, - його сплески пришвидшувалися до скаженої швидкості, - я чую такий рваний ритм, що можу під нього танцювати! Дивно, - удари знову внормувалися, - твоє серце б’ється так рівно… Мене дещо здивували ці його слова, але не зупинили. Ще мить, я його прикінчу і звільню це дивне циганське дівчисько від того кривавого обов’язку, з яким воно мусить жити. З обірваного дроту на стелі раптово сипонув сніп іскор. Він рвучко обернувся. «Зараз!» - крикнув мій мозок і штовхнув мене вперед. Коли він знову повернувся, я вже був там. Єдиної миті мені вистачило, щоб всадити срібного кілка йому в серце… Він застогнав. А проте мене це не схвилювало – скільки разів я вже бачив смерть! Для мене він був лише ворогом. Ворогом, якого треба було вбити. Я похапцем, як завжди, перехрестився, зі своїми звичними словами: «Спочивай з миром…» Він ще стогнав, стоячи, однак, непорушно, і опустивши очі донизу. А далі сталося таке, чого я аж ніяк не чекав. Наступної миті він хитро підняв очі, і абсолютно спокійно, навіть задоволено, мовив: «Ну здрастуй, Гавриїле…» Спогади повернулися лише тепер. «Ґебріел! Ґебріел, де ж ти їздиш цілий день? Хоч би попередив!» «Та то він зі своїм дружком досліджує графство!» Батько, як завжди, сидів у своєму улюбленому кріслі біля каміну, і посміхався – на моє щастя – цілком добродушно. «Чи не так, сину?» Я підійшов до нього, теж всміхнувшись. «Батьку, ми з Владиславом сьогодні їздили в гори Плази! А ти знаєш, що там є старезний закинений замок з привидами?» «В гори Плази! Самі!» - в голосі матері чувся розпач. Вона ніколи не розуміла, як можна бути настільки безвідповідальними. «Про що ж ви думали?! Двоє одинадцятирічних хлопчаків за десятки кілометрів від дому без дорослих! А якби ви заблукали? А якби на вас хтось напав?!» «Мааам, ну перестань! Влад вже десятки разів туди їздив сам, він там кожну стежку знає! І з ним ніколи нічого не траплялося!» «Ой, та перестань, мамо!» - засміявся батько. «Твій син вже цілком дорослий для таких подорожей!» Він продовжив, не зважаючи на обурений погляд матері. «Я бачу, ти з цим малим по-серйозному потоваришував?» «Тату, Владислав – мій найкращий друг!» - гордо мовив я. «Воно і не дивно!» - батько знову зареготав. «Хіба ти міг не потоваришувати з сином Валерія? Весь в тата!» «Аякже! Яблуко від яблуні…» - мати багатозначно похитала головою. «Йди вечеряти, Ґебріел» Я біг східцями до їдальні, проте ще чув за спиною мовлені матір’ю слова: «І все ж мені це не подобається…» … Він спокійнісінько єдиним зусиллям вирвав з грудей кілок, якусь секунду зацікавлено розглядав, а потім пожбурив геть. - Це і є твій срібний кілок? – кілок гучно дзенькнув, падаючи на землю. Він перевів погляд до мене. - Скільки ми не бачилися? Триста? Чотириста років? Бачив, мабуть, моє здивування, бо хитро примружився, знімаючи свого плаща. - Ти нічого не пам’ятаєш, так? - А що я маю пам’ятати? – нарешті здобувся я на слово. - Ти – великий Ван Гельсінг! – він закрокував довкола мене, знімаючи з руки чорну рукавцю, аж я відступився. - Тебе вчили ченці від Тибету до Стамбулу! У тебе покровительство самого Рима! Але, так само, як на мене, на тебе полює весь інший світ… - Лицарі Святого Ордену знають про тебе все, - мовив я, намагаючись зрозуміти, звідки ж йому все це відомо. – Не дивно, що ти й про мене знаєш. - Так, але причина не лише в цьому! – він так швидко підійшов до мене, що я ледве встиг відступити вбік. Він засміявся, не перестаючи дивитися мені в очі. - Ми з тобою давно знайомі, Гавриїле… Він знову розвернувся і спокійно покрокував в протилежну сторону, продовжуючи своє речення. - Ти ніколи не запитував себе, чому тебе мучать такі жахливі страхіття? Жахливі сцени боїв давно минулих днів? Я раптом з жахом зрозумів, що він говорить абсолютну правду. - Звідки ти мене знаєш?.. …Мій кінь з усіх сил летів через рівнину до іншого вершника на протилежному її кінці. Сонце сідало, золотячи гори і вершки лісів на них. Десь неподалік гучно шуміла гірська річка, важко несучи свої бурхливі води. Літо невпинно наближалося до завершення. Чорнявий хлопець із золотими сережками у вухах весело всміхався мені. Його кінь нетерпляче переступав з ноги на ногу. Цей кінь повністю відображав характер свого господаря. - Де ти їздиш, Ґебріел? – запитав він, як тільки я наблизився. – Скільки на тебе чекати? - Ледве вирвався з дому, Владиславе, - я теж посміхнувся, під’їхавши впритул до нього. – Мати ніяк не хотіла відпускати увечері… - Ой, аякже, - насмішкувато скривився він, і мені перехопило подих: якщо я чогось і боявся, то лише кпин цього хлопця. – Ти ж не можеш не послухати мамусі… святий Гавриїл… Мене просто обурив тон його останніх слів. - Перестань, Владиславе! – скрикнув я. – Ти хіба не знаєш легенд, які ходять про ці гори? - О, я знаю їх усі, - мовив Влад, і це була чистісінька правда. – От лише не думав, що ти боїшся… - Я не боюся! – мене почала брати злість. Влад завжди говорив те, що думав. Його нестримний характер давно був мені відомий. – От сам скажи, невже твої рідні за тебе не хвилюються? Влад спохмурнів. Я відчув раптом хвилю злості, що закипала в ньому, яку він миттю вгамував. - Мій батько більше хвилюється за інших своїх дітей, - мовив він цілком спокійно. – Не думаю, що я настільки вартісний, аби він раптом почав піклуватися про мене. - Та перестань! Ти ж це не серйозно?.. - Серйозно, - він глянув на мене своїми пронизливими блакитними очима, потім опустив їх, і продовжив звичним тоном. – Але про це ми поговоримо іншим разом, а зараз їдьмо, поки не стемніло. - Точно! Їдьмо! Коні зірвалися з місця і полетіли на полонину, що тонула в сутінках… …Він знову поволі підступав до мене. - Хочеш, я трохи освіжу тобі пам’ять? Нагадаю деякі деталі твого огидного минулого? Я не збирався чекати, що буде далі. Одним досить вправним рухом вихопив з-під плаща металеве розп’яття, заховане там Карлом, і підніс догори, ніби зброю. Не знав, що він збирається робити. А він глянув на хрест якимось безумним поглядом, і раптом вхопився за нього правою рукою. Розп’яття спалахнуло в його руках, він дико заревів, проте продовжував його тримати. Нарешті хрест розпікся так, що я змушений був відпустити його. Розжарене залізо миттю зібгалося, втратило форму, і він просто викинув його, різко припинивши крик. - Схоже, про це ми поговоримо іншим разом, - мовив він зовсім спокійно, і моторошно всміхнувся. Я опинився у безвиході. – А зараз дозволь мені ще раз представитись, - він відступив назад. – Я граф Владислав Дракула, - легенько, стримано і дещо саркастично вклонився. – Народився 1422 року… - в його обличчі спалахнула ненависть. – Вбитий 1462. Дикий крик знадвору відволік його, а я встиг відстрибнути назад і втекти через шахту саморобного ліфта… …Холодний вітер обривав останні пожовклі листочки з дерев. - Не думаю, що це хороша ідея. - Чому ти так думаєш? - Тому, що це правда. Владислав стояв, прихилившись спиною до свого улюбленого дуба і схрестивши руки на грудях. Вітер розвівав його довге волосся і поли чорного кунтуша. Я сидів на вузлуватому корені дуба, що стримів із землі. - Але ж подумай, Владиславе… Це такий шанс! - Це хибний шанс, Ґебріел. Згадаєш мої слова. - Я тебе не розумію. Ти завжди прагнув пригод, а тепер добровільно відмовляєшся? - Це не пригода. І не забавка. - Невже ти хочеш на віки-вічні залишитися тут, у цій глушині? Невже не хочеш пізнати європейського життя? Ти все одно не станеш князем! Владислав раптом підняв праву руку. На його безіменному пальці зблиснув перстень. - Бачиш це? – мовив він. – Це – фамільний перстень мого роду. Я не можу від цього відмовитись. Я зміг роздивитися на персні зображення дракона. - А чого ж ти доб’єшся тут? – запитав я. – У країні, де ніхто не сприймає тебе серйозно? - А кого з тих, хто має 16 років, сприймають серйозно? – посміхнувся він. – Почекай… Мине час – побачимо. - Все одно! – я зірвався на ноги. – Владиславе, ходять чутки, що Туреччина наступає на Валахію! Ти розумієш, що це означає?! Влад зблід. - Розумію. Але мені починає здаватися, Ґебріел, що ти переконуєш мене покинути державу напризволяще… - Владиславе, не сміши! Яка Валахії користь з тебе? Він раптом зблід ще більше. - Ти хочеш сказати, що я можу покинути Батьківщину, бо усе одно не потрібен їй? - Я не… - Тоді вибач, але ти помиляєшся! – в очах Влада раптом блиснула лють, він рвучко обернувся і зник за деревами… … Від того неочікуваного удару я звалився з даху палацу, і впав на землю. Довкола спалахувало полум’я, попри мене пробігло двійко палаючих двергів, що відчайдушно розмахували руками. Я ледве переступав ногами. До дванадцятої години залишалися лічені секунди. Його голос пролунав за моєю спиною, і змусив оглянутися. - Ти спізнився, друже мій! – я бачив, як складалися в розкішний камзол його крила. – Мої діти ожили! Я відступав назад, а він, тріумфуючи, підходив. - Тепер єдиний спосіб покінчити з ними – вбити тебе, - видихнув я, вказуючи на нього. - Ти правий, - глузливо всміхнувся він, наче сказав: «А хто ж це зробить?» Я далі відступав. Час настав. - Отже, так тому й бути, - видихнув, знімаючи куртку, і оглянувся. Перший удар пролунав. – ОДИН! Перетворення почалося. Це було жахливо і боляче. Я відчував, як деформувалося моє тіло, як видовжувалися руки, росла шерсть, а краєм ока бачив його шоковане обличчя, і безтямне бурмотіння: «Ні… Цього не може бути!..» А коли я повністю обернувся на вовка, він дико зареготав. Проте я не зважав. Тепер вже відступав він. - Ми обидва беремо участь в одній великій грі, Гавриїле! Навіщо нам битись один з одним? – проте його посмішка зблякла, коли він побачив, що на мене це не діє. А вже наступної миті він сам обернувся на потворного демона, монстра, яким, власне, і був. А я миттю накинувся на нього. Ми бились один з одним так запекло, як лише може битися пара монстрів: трощили стіни, перевертали прилади, що сипали снопи іскор. Він декілька раз жорстоко вдарив мене, і злетів угору, проте я одразу ж кинувся на нього і потягнув назад. Він не очікував цього, не втримав рівновагу, і ми обоє впали на долівку, зваливши на себе величезну конструкцію з риштувань… …Сонце заливало величну залу палацу, в якій я не був уже більше двадцяти років. - Ґебріел ван Гельсінг? Заходь, заходь… Старий лицар сидів у кріслі в глибині кімнати. Він майже нічого не бачив. Глибокий шрам розорав праву частину його обличчя. Я підійшов до нього і сів поряд. - Це я… Ви хотіли зі мною поговорити? - Так, сину. Я мушу поговорити з тобою. Поки ще живий… - Про що? - Сину… Ґебріел… Ти знаєш, що я люблю тебе, як сина… І завжди любив… Ти часом мені був дорожчим, ніж Владислав… Мабуть, це моя головна помилка… - Пане Валерій… - Дослухай. Ми з тобою обоє знаємо, що я ніколи не приділяв Владиславу належної уваги. І знаємо, що вийшло з цього. Ти знаєш, що він зрадив Трансильванію для турків? - То це… правда?.. – я не вірив цьому, коли вперше почув, проте зараз це говорив він, Владів батько… - Правда, - скрушно похитав він головою. – Послухай, Ґебріел… Я не хотів давати йому владу… Люди не бажали мати його за князя… Це зробило з мого сина монстра. І цьому треба покласти край. - Що ви маєте на увазі? - Його треба вбити, Ґебріел. Я нажахано відсахнувся. - Що ви таке кажете?! - Я сам хотів його убити, - Валерій говорив сухим і колючим голосом. – Я сам намагався, проте не зміг… Не дивися так на мене, - відповів він на моє німе запитання. – Ти не знаєш, до чого він довів наш народ… Він вбиває людей, але він усе-таки мій син… - Чого ж ви в мене хочете? - Я хочу, щоб його убив ти. Я приголомшено звівся на ноги. - Ви хочете… щоб я вбив… Влада?.. Свого найкращого друга?.. - Ґебріел, послухай… - Ви хочете, щоб я його вбив?! ВБИВ ВЛАДИСЛАВА?! Я НЕ РОБИТИМУ ЦЬОГО, ВАЛЕРІЮ!! Я НЕ ОЧІКУВАВ ВІД ВАС ТАКОГО!! - Ти нічого не розумієш, Ґебріел… - тихо прошепотів Валерій. – Ти не знаєш Владислава… Він – справжній монстр… - ЦЕ НЕ МАЄ ЗНАЧЕННЯ! Я ВИРІС РАЗОМ З НИМ, Я НЕ МОЖУ ЙОГО ВБИТИ!!! - Тоді наша країна загинула… …Він різко вибрався з-під уламків риштування, знову набравши свого людського вигляду. Його обличчя було вкрите подряпинами, проте виглядав він досить задоволено. Я ледве зводився на ноги, готуючись знову напасти. - Тебе використовують, Гавриїле! – крикнув він безумним голосом, розкинувши руки в сторони. – Як використовували мене! Але я вирвався на волю. Тепер це можеш зробити і ти!.. Я знову не дав йому договорити, накинувшись на нього. І вже черговий раз ми злетіли у повітря. Проте я тепер не відпускав його, хоч він з усіх сил намагався скинути мене. Я впіймав його, вдарив до стіни, і мало не відірвав ліве крило. Він дико заревів і почав з усіх сил відбиватися. Збоку це, мабуть, виглядало дуже дивно. Ми переверталися у повітрі, раз по раз налітали на стіну, а нарешті обоє впали на землю. Мене відкинуло вбік, а він звівся на ноги, розправив крила, злетів, і… Раптово його вдарила потужна хвиля електричного струму з поламаного апарату, і він гримнувся на риштування. Я підвівся на задні лапи і глянув угору. Він знову був людиною, проте тепер зовсім безпорадно лежав там і тяжко стогнав. Його руки і обличчя були повністю в крові. Я був готовим. Нагострив пазурі до кам’яної колони і приготувався до фіналу… … Почував себе злодієм, монстром, найгіршим мерзотником у цілому світі, коли того холодного осіннього вечора наближався до будинку свого найкращого друга. Єдина думка про те, що я маю зараз зробити, змушувала мене злякано здригнутися. Я піднявся східцями. У палаці було тихо. Я знав, що тут нема нікого окрім нього. Уявляв собі, який він зараз. Я не бачив його вже 24 роки… Коли я легенько відчинив двері до кабінету, побачив за столом силует людини, котра звелася на ноги. - О Господи… Очам своїм не вірю… Чи ти не Ґебріел ван Хелсінг? Це був він, Владислав Дракул, мій найкращий друг. У цей момент я готовий був радше вбити себе. - Чорт візьми, Ґебріел! Це ти чи не ти? – він дивився на мене широко розплющеними очима. - Я… - от і все, що зміг сказати. А наступної миті Влад кинувся до мене, радісно галасуючи, плескав мене по плечі і тис руку, не в змозі стримати захвату. Я стояв, як кам’яна статуя, і натомість розглядав його. Не знаю, за чим Влад впізнав мене, але я його впізнав би з першого погляду. Такі ж сережки у вухах, такий же кунтуш, таке ж чорне волосся, навіть посмішка та сама. У цей момент він був точною копією того зухвалого хлопчиська, якого я знав багато років. - Чого мовчиш, Ґебріел? – засміявся Влад, нарешті трохи втихомирившись. – Пригадую, колись ти більше любив розмовляти… Та ти сідай, не соромся. Я спромігся лише кивнути. Влад підійшов до стола і оперся на нього. - Щось сталося, Ґебріел? – запитав вже стурбовано. – Чого ти тут? - Сталося, Владиславе, - я нарешті підвів голову. Усе це треба було вирішити. - І що ж? Якісь проблеми в тебе, чи ти просто вирішив навідати старого друга? - Ти князь тепер? - запитав я, навіть не слухаючи його. Влад всміхнувся. - Так. Невже чутки про моє князювання долетіли вже й до… Стривай, куди ти там виїхав, коли нам було по 16?.. - Долетіли, - я спробував зробити свій тон строгішим. – І не надто хороші чутки, Владиславе… А краще сказати, мерзенні. В його очах раптом спалахнув давно мною забутий вогник ненависті. Влад закинув голову назад і засміявся холодним огидним сміхом, що межував з істеричним криком. - Ясно… То тебе підіслав мій дорогий батечко… А я вже почав надіятися, що ти до мене прийшов щиро… - Не говори так про батька, Владиславе. Він тебе любить… попри все, що ти зробив. Владислав миттю повернувся до мене. Від його сміху не залишилося і сліду. - Та як ти взагалі смієш?! – крикнув він. – Як ти смієш говорити таке? Ти ж нічого не знаєш! Ти втік звідси, поки мав можливість! - Не звинувачуй мене в зраді. Це я маю тебе звинуватити. - Що?! Він випрямився. - Поговорив з татусем? – процідив крізь зуби. - Ти зрадив Трансильванію. Продав її туркам. - ТА ТИ Ж НІЧОГО НЕ ЗНАЄШ!!! – закричав Влад. – А татко не казав тобі, що сам намагався мене вбити?! - Казав, - я намагався спокійно пояснити йому ситуацію. – Проте він правий – ти зрадник, і заслуговуєш покарання. - Он як? – Влад зціпив зуби і стис кулаки. – Он як… А я тобі вірив… Вважав другом… Де докази?! СКАЖИ, ДЕ ДОКАЗИ, ЩО Я ЗРАДИВ ТРАНСИЛЬВАНІЮ?! ТИ ЗНАЄШ, ЩО Я НІКОЛИ Б НЕ ВЧИНИВ ЗІ СВОЄЮ БАТЬКІВЩИНОЮ!!! - Ти мучиш людей, Владиславе… Від цього не відбрешешся. - ТА ТИ НАВІТЬ НЕ ЖИВ ТУТ!!! ЗВІДКИ, ЗВІДКИ ТИ ЗНАЄШ?! - Мені досить і того, що сказав Валерій. Влад раптом мертвотно зблід. - Батько так і не витримав того, що я став князем… Ну звісно, він готував трон моєму дорогому брату… Нацькував людей проти мене… - Заспокойся, Влад. Ти знаєш, що це не так. - ЩО?! – Влад ще більше зблід. Йому, здавалося, вже не вистачало слів. – ЦЕ БРЕХНЯ, ҐЕБРІЕЛ! БРЕХНЯ! - Влад… - Не смій! Я не домовлявся ні про що з турками, і ти це добре знаєш!!! Я був би хорошим князем, якби він не пхав свого носа у мої справи! - Я вже говорив тобі: не кажи так про батька! - Батько! – Владу вже не вистачало сили. – Батько, що за якийсь паршивий титул вб’є рідного сина! Дивись! – він показав праву руку, на якій блищав той самий перстень, що і 24 роки тому. – Ось вона – причина моєї смерті! А ти… Ти був моїм другом… я тобі довіряв… ти ніколи б не карав людину, не дослідивши справи, але ж факти навів мій батечко… а його слова, хоч і фальшиві, важать для тебе значно більше, ніж мої… ти ж не можеш його не послухати… святий Гавриїл!.. - Я все одно не вірю тобі, Владиславе, - твердо мовив я. Влад зблід так, що був схожим на мерця, проте заспокоївся. Знову заговорив спокійним, проте крижаним тоном. - То що тепер? Ти мусиш покарати мене – у цьому нема сумніву. Ти ж у нас поборник справедливості, чи не так, Гавриїле? То як ти збираєшся це робити? Уб’єш мене? Я мовчки витяг з піхов меча, хоча рука і тремтіла. Він дивися на мене так, мовби вперше побачив. - Прости, Владе… Так буде краще… Швидше, ніж я встиг зрозуміти, що сталося, Влад вихопив свого меча, націлив на мене і моторошно всміхнувся. - Може, так і буде краще… проте я не збираюся здаватися без бою… Ти ж це знаєш, Гавриїле… …Я приземлився на риштування просто перед ним, не даючи нормально звестися на ноги. Тепер він вже намагався випросити пощади. Весь у крові, він відступав від мене назад. - Невже ти не розумієш? – він оглядався, шукаючи шлях до відступу. – 400 років тому ми могли б стати друзями! Партнерами! – він замахнувся на мене, проте все ще був людиною. – БРАТАМИ ПО ЗБРОЇ! – проревів, перетворюючись на демона. Він відірвався від підлоги, проте я встиг вхопити його за лапи, і відтягнути назад. Він знову замахнувся, та я був спритнішим. Миттю схопив його за горло. Він почав задихатися, безпорадно намагався вирватися… І раптом щось сталося. Я несподівано знову став людиною. Відпустив його горло і зістрибнув униз із риштувань. Там, нагорі він з диким криком теж повернувся до свого людського вигляду. Судомно схопився за горло, на якому виднілися три глибокі подряпини, тернув по ньому пальцями, а потім із божевільним виглядом облизав… і задоволено всміхнувся. Повний місяць зайшов за хмару. - А я тобі не говорив, що саме ти мене і вбив? – запитав він голосом, який я добре знав колись – голосом, повним неземного задоволення. Я відступився назад. – Мабуть, це такий тягар… справжнє прокляття – бути Лівою рукою Господа… Я знов відступився. «Ліва рука Господа» - Карл щось говорив про неї, як про того, хто вперше вбив Дракулу. Він так швидко стрибнув на землю за моєю спиною, що я ледве встиг обернутися. Мав такий жахливий вигляд, і таку страшну посмішку, що аж мороз поза шкірою драв, проте говорив цілком серйозно – холодно і жорстко. - Більше всього на світі я прагну жити, Гавриїле… Продовжувати свій рід. А ще, - знову божевільно вишкірився, - повернути свій перстень, - він показав мені свою праву руку, на якій бракувало безіменного пальця. Я механічно глянув на свою руку. Він був там – срібний перстень з викарбуваним драконом на ньому. Раптом в голові промайнув уривок якогось давно забутого спогаду, де був цей перстень – «…Це – фамільний перстень мого роду. Я не можу від цього відмовитись…» Проте він не дав мені додумати цієї думки. - Не бійся, Гавриїле… - він наближався до мене. За його спиною спалахували стовпи полум’я. – Не бійся… Я поверну тобі твоє життя… Твою пам’ять… - Деякі речі краще забути. Місяць вийшов з-за хмар, я знову став вовком, кинувся на нього, оберненого на монстра, жбурнув на якийсь зіпсований апарат і розірвав йому горло, з якого потекли струмені чорної крові… … Мечі викрешували іскри, коли я бився на смерть зі своїм найкращим другом. Здавалося, Влад збожеволів. Він намагався вбити мене, врятуватися, проте я відчував його страшний біль і образу. Владислава зрадили усі. - Уб’єш мене, Гавриїле? – крикнув він, захищаючись. – Убий мене! Клятий поборник справедливості! Убий, бо я тебе вб’ю! - Припини, Влад… Тобі краще просто відійти… - Та невже? – він спритно ухилився від мене. – Так, аякже, це ж велика честь – загинути від рук Лівої руки Господа – чи як там тебе називають в Європі? Я знаю про тебе все, а ти нічого не знаєш про мене, бо ти покинув Батьківщину напризволяще! - Владе! Ти ж убивця! Невже не розумієш, що ти зробив? Ти вже не можеш навіть розкаятися! - А я і не збираюся! Я не зробив нічого, за що мушу просити прощення, але тебе це не цікавить, бо ти в нас - святий Гавриїл! І вбивши людину, ти за місяць забудеш про все, бо це ж для вищого блага! - Про що ти?.. – неуважно запитав, бо Влад ніяк не давався. - Більше всього я прагну жити, Гавриїле!!! Продовжувати свій рід! Ми з тобою могли б стати партнерами, але ж ти мусиш мене вбити, і… Він не договорив. Нажахано дивився на мене, бо мить перед тим я по ручку увіткнув меча в його груди. Влад спершу не зрозумів, що трапилось, а потім повалився на землю. Я не знаю, коли встиг стати таким покидьком. Підійшов до нього, і зняв з пальця персня, про який казав Валерій. Влад лежав не в змозі навіть говорити, і з його грудей рікою текла кров. Я обернувся, щоб піти. Я щойно вбив людину, з якою разом виріс. Та я не встиг. Тільки підійшов до дверей, як почув божевільний судомний крик Владислава: - Будь ти проклятий, Гавриїле!!! Проклинаю тебе! Тепер і ти страждатимеш цілу вічність так, як я страждаю! БУДЬ ТИ ПРОКЛЯТИЙ!!! А наступної миті раптом над моєю головою розкололася стеля, і її уламок звалився просто на мене… … Я знову стояв над місцем, де щойно убив свого найкращого друга… Владислав таки повернув мені мою пам’ять.
Графиня Дракула: Так, я переведу фанфіки, як тільки зможу. Великих проблем з українським у мене немає... але, якщо що - Marishka D, я запитаю у тебе, ти мені поясниш!
Marishka D: Автор: Dark Lady Назва: Подарунок Рейтинг: Статус: Завершений Розмір: міні Біле денне світло лилося крізь вікно, і лапаті сніжинки за ним сипали і сипали без кінця. М’яка снігова ковдра вкривала гори і гострі шпилі замку на одній із них. Вона стояла біля вікна, біліша від снігу, втупившись у якийсь предмет в себе в руці. Блідість обличчя так страшно контрастувала з чорним одягом і темними колами під очима, що вона видавалася привидом. Проте, поглинута спогадами, вона цього не помічала. …У їхньому домі завжди було багато гостей. Вони приходили і йшли, не зважаючи на маленьку дівчинку, що гралася біля вікна, і вона також на них не зважала. Часом, однак, приходив якийсь чоловік, що якраз звертав увагу на неї. Татко був не дуже радий, коли він з’являвся, але мамуся зупиняла таткову злість. А одного разу цей чоловік підійшов саме до неї. «Привіт,» - сказав він, мило всміхнувшись. «А я для тебе дещо маю». Анна зацікавлено зиркнула на незнайомця з блакитними очима, поки він відкривав маленьку оксамитну коробочку. У ній виявився невеличкий кулон у вигляді місяця, оздоблений чорними камінчиками. Він власноручно одягнув прикрасу їй на шию. Анна в захопленні ґречно вклонилася і кинулася до дзеркала подивитися на себе. Коли вона повернулася, того чоловіка вже не було. Залишилася лише чарівна прикраса. Втім, татко зірвав кулон з шиї доньки, не зважаючи на її плач, і забрав його. Анна ніколи не бачила його таким сердитим, як тоді. А заховавшись увечері за дверима його кабінету, почула як він кричить до мами: «Я не дозволю йому забрати мою дитину!!!» … А трохи пізніше, коли Анні було вже п’ять років, той незнайомець запропонував її батькам відпустити доньку на деякий час до нього. Тато був проти, він кричав, що не відпустить Анну, проте мама чомусь погодилася, і дівчинка поїхала з ним. Там, у тому розкішному графському замку, жило троє прекрасних жінок. Вони гралися з малою, дарували їй коштовні іграшки і шовкові сукенки, яких Анна ніколи навіть не бачила. Вони беззаперечно виконували усі накази того чоловіка, якого називали своїм Хазяїном. Якось дівчинка запитала, чого ж вони так його звуть, але ті засміялися, сказавши, що дуже люблять його і готові заради нього на все. А сам граф – вони звали його графом – теж дуже тішився дівчинкою. Він полюбляв брати її на руки, показуючи з балкону найвищої вежі всі свої володіння, або катати верхи. А ще він частенько повторював: «Ти така гарна! Коли ти виростеш, я візьму тебе за дружину». Анна сміялася і плескала в долоньки, вважаючи, що він жартує – адже до того часу він вже буде дуже старим. … Дуже скоро вона вже знала, що звуть його графом Дракулою, що він найгірший ворог її сім’ї, що вона повинна убити його – усе це сказав їй татко. Проте все її восьмирічне єство категорично протестувало. Вона не вірила, що він може бути таким. Надто живі були спогади про його подарунки і розваги у графському замку. Тому однієї ночі, набравшись сміливості, Анна прослизнула в татів кабінет і знайшла свій кулон у його скриньці. …А вже шістнадцятирічною відкрито протестувала проти батькових закликів убивати вампірів. Вона не могла уявити себе вбивцею. Ще абсолютно невинна, вихована лісом і старшим братом, справжнє дитя природи, вона виступала за життя – хай то навіть життя упиря. … Все вирішилося однієї зимової ночі. Коли замок Валерія занурився у нічний морок і неспокійний сон, раптово спалахнув вогонь, піднявши Анну з ліжка. На її родовий замок напали вампіри. Дуже багато вампірів. Жах скував принцесу, коли вона побачила полум’я, що пожирало її домівку, їдкий дим, і галас, що його зчинили нападники. Дикий, сатанинський регіт розливався коридорами, якими бігали перелякані люди. Анна вихопила меча, аби допомогти батькам, та коли оглянулася, то побачила його… Він, абсолютно такий, яким був колись, стояв на порозі її кімнати, холодно всміхаючись. У блакиті його очей віддзеркалювалася злякана дівчина із мечем у руках. «Убити мене хочеш? А я ж не вбив тебе…» Меч вислизнув із руки принцеси, що завмерла дивлячись у обличчя вампірові. Але це не тривало надто довго. Він раптово впіймав її долоні, додавши глузливо: «…поки що». Різкий біль у шиї, запаморочення, кімната в її очах гойднулася і зникла… …Це була тільки її провина. І в той самий час вона була абсолютно невинною. Бо, приймаючи фатальний дарунок з рук вампіра, вона не знала, що її мати в юності піддалася на спокусу Дракули, за що їй довелося розплатитися усім. Анна не знала, що він давно усе це спланував – ще тоді, коли, насміхаючись із Борисової гордості, регулярно відвідував його замок, приглядаючись до маленької доньки. Не знала вона і того, що його Наречені вимушені були мовчки згодитись із ним. «Коли вона виросте, вона стане моєю. Від вас залежить, чи розділите ви її долю». Всього цього можна було б уникнути, коли б Анна набралася сміливості, і, здерши з шиї прикрасу, розсміялася б йому у лице. Проте їй було лише чотири. Невже вона розуміла, що цим прирікає себе на таку долю? Усе це він сам розповів їй, коли вона прийшла до тями після укусу. А ще додав, що тепер у неї ніколи не буде іншої долі. Хоча, зрештою, якщо буде слухняною, то і таке становище їй згодом сподобається. …Кулон вислизнув із її руки, глухо стукнувшись об землю… Русский перевод!!! Внимание, я переводила в переводчике, потому за ошибки извиняйте))) Автор: Dark Lady Название: Подарок Рейтинг: Статус: Завершенный Размер: мини Белый дневной свет лился сквозь окно, и лапчатые снежинки за ним сыпали и сыпали без конца. Мягкое снежное одеяло покрывала горы и острые шпили замка на одной из них. Она стояла у окна, более белая, чем снег, уставясь в какой-то предмет у себя в руке. Бледность лица так страшно контрастировала с черной одеждой и темными кругами под глазами, что она казалась привидением. Однако, поглощенная воспоминаниями, она этого не замечала. ...У них дома всегда было много гостей. Они приходили и уходили, не обращая внимания на маленькую девочку, которая игралась у окна, и она также на них не обращала внимания. По временам, однако, приходил какой-то мужчина, который как раз обращал внимание на нее. Папочка был не очень рад, когда он появлялся, но мамочка останавливала папину злобу. А однажды этот мужчина подошел именно к ней. «Привет", - сказал он, мило улыбнувшись. «А у меня для тебя кое-что есть». Анна заинтересованно поглядела на незнакомца с голубыми глазами, пока он открывал маленькую бархатную коробочку. В ней оказался небольшой кулон в виде месяца, украшенный черными камешками. Он собственноручно одел украшение ей на шею. Анна в восторге учтиво поклонилась и бросилась к зеркалу посмотреть на себя. Когда она вернулась, того мужчины уже не было. Осталось лишь волшебное украшение. Впрочем, папочка сорвал кулон из шеи дочки, не смотря на ее плач, и забрал его. Анна никогда не видела его таким сердитым, как тогда. А спрятавшись вечером за дверью его кабинета, услышала как он кричит маме: «Я не позволю ему забрать моего ребенка!!!» ... А немного позже, когда Анне было уже пять лет, тот незнакомец предложил ее родителям отпустить дочку на некоторое время к нему. Папа был против, он кричал, что не отпустит Анну, однако мама почему-то согласилась, и девочка поехала с ним. Там, в том роскошном графском замке, обитало трое прекрасных женщин. Они игрались с маюткой, дарили ей ценные игрушки и шелковые платья, каких Анна никогда даже не видела. Они беспрекословно выполняли все приказы того мужчины, которого называли своим Хозяином. Как-то девочка спросила, чего же они так его зовут, но те засмеялись, сказав, что очень любят его и готовые ради него на все. А сам граф – они звали его графом – тоже очень радовался девочкой. Он любил брать ее на руки, показывая из балкона наивысшей башни все свои владения, или катать верхом. А еще он часто повторял: «Ты такая красивая! Когда ты вырастешь, я возьму тебя в жены». Анна смеялась и хлопала в ладошки, считая, что он шутит – ведь до той поры он уже будет очень старым. ... Очень скоро она уже знала, что зовут его графом Дракулой, что он главный враг ее семьи, что она должна убить его – все это сказал ей папочка. Однако все ее восьмилетнее естество категорически протестовало. Она не верила, что он может быть таким. Слишком живые были воспоминания о его подарках и развлечениях в графском замке. Поэтому одной ночи, набравшись смелости, Анна проскользнула в папин кабинет и нашла свой кулон в его шкатулке. ...А уже шестнадцатилетней открыто протестовала против отцовых призывов убивать вампиров. Она не могла представить себя убийцей. Еще абсолютно невинная, воспитанная лесом и старшим братом, настоящий ребенок природы, она выступала при жизни – пусть то даже жизнь упыря. ...Все решилось одной зимней ночи. Когда замок Валерия погрузился в ночной мрак и беспокойный сон, внезапно вспыхнул огонь, подняв Анну из кровати. На ее родовой замок напали вампиры. Очень много вампиров. Ужас сковал принцессу, когда она увидела пламя, которое пожирало ее дом, едкий дым, и шум, что его подняли нападающие. Дикий, сатанинский хохот разливался коридорами, которыми бегали перепуганные люди. Анна выхватила меча, чтобы помочь родителям, и когда оглянулась, то увидела его... Он, абсолютно такой, которым был когда-то, стоял на пороге ее комнаты, холодно улыбаясь. В голубизне его глаз отражалась испуганная девушка с мечом в руках. «Убить меня хочешь? А я же не убил тебя...» Меч выскользнул из руки принцессы, что замерла, глядя в лицо вампиру. Но это не длилось слишком долго. Он внезапно поймал ее ладони, прибавив насмешливо: «...пока». Резкая боль в шеи, головокружения, комната в ее глазах качнулась и исчезла. ...Это была только ее вина. И в то же время она была абсолютно невиновной. Потому что, принимая фатальный подарок из рук вампира, она не знала, что ее мать в юности поддалась на соблазн Дракули, за что ей пришлось расплатиться всем. Анна не знала, что он давно все это спланировал – еще тогда, когда, насмехаясь из Борисовой гордости, регулярно посещал его замок, присматриваясь к маленькой дочке. Не знала она и того, что его Невесты вынуждены были молча согласиться с ним. «Когда она вырастет, она станет моей. От вас зависит, разделите ли вы ее судьбу». Всего этого можно было бы избежать, когда бы Анна набралась смелости, и, содрав из шеи украшение, рассмеялась бы ему в лицо. Однако ей было лишь четыре. Неужели она понимала, что этим обрекается на такую судьбу? Все это он сам рассказал ей, когда она пришла к памяти после укуса. А еще прибавил, что теперь у нее никогда не будет другой судьбы. Хотя, в конечном итоге, если будет послушной, то и такое положение ей впоследствии понравится. ...Кулон выскользнул из ее руки, глухо стукнувшись о землю...
Мария: Marishka D последний фик очень трогательный!
Marishka D: Мария thank you))
Marishka D: Автор: Dark Lady Назва: Злодійка Жанр: PG-13 Фендом: Ван Хелсінг Розмір: Максі Статус: Завершений Відмова: Всі персонажі з фільму "Ван Хелсінг", Ніколь Річардсон - моя власна Ніч м’яко спускала своє темне покривало на величні гори Карпати. Таємнича Трансільванія помалу занурювалася у темряву. Васерія – малесеньке село на березі Гірської солі – засинала неспокійним сном. Гаснули вікна сільських хатинок, де люди з острахом очікували ночі, не сміючи звернути погляду на моторошний чорний замок, що височів над селом. Щосекунди чекати нападу вампірів – це вже стало звичкою. Аліра сиділа в розкішному кріслі у своїй кімнаті, і дивилася у вікно, де останні промінці сонця безсило ховалися за небокрай. М’які тіні блукали кімнатою, що її освітляла одинока свічка на столі. Графська Наречена сиділа задумана, і вираз смутку на її обличчі свідчив про якийсь нестерпний біль, що таїло в собі її серце. Тихенько скрипнули двері, проте Аліра не звернула на це уваги. Із задуми її вивів лише ніжний голос сестри. - Далі сидиш тут, Аліро? Білява Маришка тихо підійшла до вікна. В сяйві свічки блиснули її золоті шати. Наречена сіла напроти Аліри. - Ну чого ти, Аліро? Невже ти повірила в те, що він сказав? - Скажи мені, Маришко, - голос Аліри був на диво тихим. – Ти ж знаєш, що це правда? Ти ж знаєш, що Хазяїн ніколи не кохав мене? - Не будь дурною! – вигукнула Маришка. – Невже ти не розумієш, що це не так? Він просто хотів тебе покарати, зробити тобі боляче! Але це неправда! - Припини… - Аліра підняла голову. – Він мене ненавидить, я ніколи не була йому потрібною, просто тоді випав момент, і він мене привласнив… Але для чого? Маришко, для чого він зіпсував мені життя, якщо я для нього нічого не означаю?! – на її очах виступили сльози. - Аліро, ти що?! – Маришка підбігла до сестри і обійняла її за плечі. – Перестань говорити такі дурниці! - Не заспокоюй мене, це все одно не допоможе… - Аліро, а тепер послухай мене, - Маришка знову сіла навпроти Аліри. – Коли я стала Нареченою, то мало не збожеволіла. Я ненавиділа його так, як нікого в житті. Але усі ми – ти, я і Верона – сестри. Ми схожі своїми долями, і мусимо бути разом. Заради нього. - Верона… - Аліра змахнула з вій злі сльози. – Невже не розумієш – він кохав і кохає лише її. Нічого не подумай, я не принижую твоєї вроди, проте ти, мабуть, розумієш, що він взяв тебе… - …лише за неї, - договорила Маришка. – Я ніколи не вимагала від нього любові. - Але ти для нього – лише річ. Забавка, яка потрібна, аби розслабитися, - Аліра говорила тихо, проте впевнено. – Як і я. Не заперечуй, Маришко, це правда. - Я не впізнаю тебе, - вражено прошепотіла Маришка. – Це ти – та незламна і безпощадна Аліра, що насміхається з невдач?.. - Може я і стерво, Маришко, проте здаватися не збираюся, - голос Аліри набрав зловісного тону. - Ось ви де! Висока постать Верони кинула нову тінь на сіру стіну. Старша Наречена гордо підійшла до дівчат. - Аліро, - мовила вона гордовитим тоном, - Хазяїн наказав передати, що прощає тобі. - Он як? – тихо, проте саркастично мовила Аліра. Маришка насторожилася. – Яке щастя… - Чесно кажучи, - продовжила Верона, - я думала, що покарання буде жорстокішим. Ти посміла ослухатися його наказу! - Жорстокішим? – Маришка звелася на ноги. – Про що ти говориш, Вероно? Що такого зробила Аліра, що Хазяїн має покарати? - Якщо ти не забула, Маришко, - в’їдливо відповіла Верона, - Хазяїн заборонив нам перебувати за межами замку після другого півня. Аліра має дякувати йому за таку ласку. - Дякувати? – недовірливо перепитала Аліра, також піднімаючись. – Я маю дякувати йому за те, що він відняв у мене життя? Що перетворив на монстра?! - Він дав тобі безсмертя! – Верона зірвалася на крик. – Він дав тобі вічну молодість, багатство, статус! Ти маєш йому ноги за це цілувати! - Я?! – Аліра вже не стримувалася. – Я маю йому дякувати?! Я не просила цього! Я радше б померла! Я ніколи не була святою, проте не могла навіть уявити вбивства зі своїх рук! А для чого все? Аби тепер дізнатися, що я – просто безсмертний мотлох?! - Дівчата, перестаньте! – Маришка стривожено схопила їх обох за руки, адже видавалося, що старша і молодша Наречені зараз почнуть бійку. - Ти його не варта! – скрикнула Верона. – Ось чому він сказав це тобі! - Вероно, що ти таке говориш? – злякано вигукнула Маришка. – Ми всі – Наречені, тому маємо бути рівними! - Що це за бунт?! – старша Наречена вирвала руку. Вона просто осатаніла. – Як ви смієте вказувати Хазяїнові?! - Аякже, адже йому маєш право вказувати лише ти! – Аліра раптово випустила ікла. Вона була готова знову вбити старшу сестру. Маришка ледве стримувала її. - Якщо вас щось не влаштовує, ніхто вас тут не тримає! – Верона рвучко обернулася і вилетіла з кімнати. Аліра сховала ікла, важко дихаючи. - Аліро, що за муха тебе вкусила? – Маришка заглянула в обличчя сестрі. - Не знаю, Маришко. Проте я не збираюся бути йому наложницею в гаремі. Якщо йому потрібна маріонетка, хай шукає іншу! Аліра також вибігла з кімнати, залишивши шоковану Маришку саму. * Маришка обережно штовхнула двері до покоїв Господаря. В цій ситуації говорити було варто хіба з ним, бо сама Наречена вже нічого не розуміла. Раптом вона почула голос Верони, яка щось палко доводила Хазяїнові. Маришка обімліла. «Я говорила, що це зайве! Ти хочеш, аби вони підняли бунт? Вони не слухають тебе, хіба вони тобі потрібні?! Як ти збираєшся їх вгамувати?!» - Не завадила? – Маришка не на жарт розлютилася. В кімнаті сидів Дракула з Вероною. - Що ти тут робиш?! – вигукнула Верона, як видно, ошелешена. - Я б хотіла поговорити з Хазяїном наодинці… якщо це можливо, - в очах Маришки блиснули недобрі іскри. Дракула подав Вероні знак вийти, і вона вимушена була послухати. Маришка підійшла ближче. - Чого ти хочеш? – Дракула байдуже глянув на Маришку. - Це стосується Аліри, Хазяїне, - тихо відповіла Наречена. - Аліри? А не тебе? – граф лукаво нахилив голову. - В якому сенсі, мілорде? - Верона сказала, що і ти, і Аліра маєте… хм, певні підстави ображатися на мене… Чи не так? Маришка уважно глянула на Хазяїна, і тінь підозри закралася в її серце. - Та ні… Тобто, не зовсім… - Вона казала також, - Дракула підвівся і закрокував кімнатою, - що Аліру не влаштовує її статус у замку, і таке інше…Ніби вона не задоволена своїм життям. - Мілорде, Аліра принижена, - в серці Маришки піднімалася хвиля злості. Стримувати себе – це Маришці не властиво. – Ви хіба цього не розумієте? - Принижена? – перепитав Дракула і раптом засміявся. Цей сміх шокував Наречену ще більше. - Вам смішно, мілорде?.. Після того, що ви сказали?.. - А що такого я сказав? – Дракула потворно вишкірився. – Так, я сказав їй, що я її не кохаю, так, що вона мені не потрібна, але ж це суща правда! Дзвінкий регіт вампіра відбився від стін кімнати. Маришка побіліла, як сніг, і відступилася. - А я, Хазяїне?.. Дракула повернувся до неї. - Я теж не маю ніякого значення? - Ну… - граф в’їдливо посміхнувся. – Ти ж розумієш, що я не здатен кохати, тому… - Тому я - просто забавка? – Маришка згадала слова Аліри. Болюча думка вогнем пропалила мозок, а її очі змінили колір. - Ти волієш називати це так? – Дракула всміхнувся так огидно, що середня Наречена вже ледве стримувалася. – Тоді як хочеш… - Отже, я вам вже не потрібна, пане граф? – Маришка злісно підняла голову. Біль у серці раптом обернувся на чорну ненависть. – Тоді, я, мабуть, піду, - мовила вона, не дочекавшись відповіді. - Маришко! – крикнув навздогін Дракула, проте за Маришкою вже траснули двері. * Тамуючи пекучі сльози в очах, Маришка бігла коридором замку. Що сталося? Чому так? Вона вже нічого не розуміла. Слова, сказані її Хазяїном, ще досі пекли в серці. - Маришко? Вона оглянулася на голос Верони, проте зараз хотілося вбити першого зустрічного. - Маришко, про що ви говорили з Господарем? - Про Аліру, якщо тобі це цікаво, - Маришка випросталася, і гордовито підвела голову. - Знову?! – голос Верони був нестерпно пафосним. – Маришко, ну чого ви нервуєте його такими дрібницями?! У нього і без того купа справ! - Пробач, але для мене це не дрібниця, - Маришка говорила спокійно, проте холодно. – До речі, ця розмова поставила все на свої місця. Вітаю тебе – ти насправді єдина з нас, до кого він хоч щось відчуває. - Маришко, але ж це очевидно! Він кохав мене ще при житті! - Он як? Тоді всього найкращого! – Маришка відчула, що справді уб’є когось. - Маришко, це ж не привід для образ! – вигукнула Верона. - Слухай, пробач, але я зараз не маю часу для пустих балачок, - увірвала її Маришка, і кинулася геть.
Marishka D: * - Це просто божевільня якась! Маришка стояла біля вікна, де все ще було темно. У каміні палахкотів вогонь, кидаючи відблиски на її струнку постать, а також на силует Аліри, котра висіла вниз головою на стелі. - Зате ми у всьому розібралися, - молодша Наречена схрестила руки на грудях. – Годі жити ілюзіями. Чарівного тріо більше не існує. - Не розумію, за що? – Маришка не відводила погляду від темного вікна. – Ми ж його любили! Вона була нам, як сестра! Чому?.. - Тому, що їй так вигідно, - спокійно відповіла Аліра. – Це ж елементарно! - Верону наче хтось підмінив… - тихо мовила Маришка. – Вона не була такою… - Не була – стала! Невже ти не бачиш? Верона просто шукала приводу! Ось і маєш: я всього-на-всього не встигла до замку до других півнів, а тут на поверхню випливають такі подробиці… - Вона відчуває себе особливою, Аліро. А тепер вони – чудова пара – Влад і Верона Дракули! - А знаєш, чого?Та тому, що Хазяїн почуває себе непереможним! Тобто здатним підкорити будь-кого! Навіщо йому старі ляльки, якщо може бути хтось новенький? От якби зараз з’явився хтось, хто б не підкорився на його чари, ми б… - Т-с, Аліро, - раптом урвала її Маришка, уважніше вдивляючись у вікно. – Хтось приїхав. * Ще не стих стукіт карети, котра привезла її сюди, коли Ніколь Річардсон вже опинилася у величному холі замку Дракули. Холодний вітер, що зірвався надворі, постукував у вікна. Ніколь зняла каптур з голови, і оглянулася довкола – їй варто було визначити, яким саме є те місце, куди закинула її доля у цій моторошній мандрівці. «А замок у них не дуже… І кращі бачили» тихо всміхнулася сама собі дівчина. Її і справді не приваблювали порожні стіни, прикрашені хіба потрісканими дзеркалами, і пустка цього величезного місця. Юна вампірка ступила крок вперед. Це була молода дівчина років двадцяти (хоча ніхто не міг бути впевненим, скільки ж їй років насправді) з довгим темно-русявим кучерявим волоссям, дивовижними карими очима, що частенько змінювали колір, прекрасною поставою, і взагалі – дуже приваблива. - Агооов! Вероно! – гукнула вже вголос. «А то ще, не дай Боже, вирішать, що я злодійка» подумала з гострим сарказмом. - Вероно! Це ж я, подруга твоя! «Друзі… У вампірів не буває друзів. Принаймні у мене» - Ніколь? Ніколь! Верона кинулася до гості з обіймами. - Нарешті ти приїхала! Я ж тебе вже так давно чекала! - Привіт, привіт, Вероно! – Ніколь мило всміхнулася. – Вибач, якщо змусила чекати. Раніше ніяк не могла приїхати. - О, та немає значення! – втішено заспокоїла Верона. – Скільки ж ми не бачились? Проте Ніколь не встигла відповісти. - В нас гості, Вероно? Граф швиденько спустився по сходах і підійшов до них. Чарівна незнайомка зразу полонила його погляд. - Так, Хазяїне. Це моя подруга і далека родичка Ніколь Річардсон. Ніколь, а це граф Владислав Дракула. - Мені дуже приємно, - Дракула надіявся поцілувати її ручку, як заведено в таких випадках, проте Ніколь лише зміряла його поглядом. - Взаємно, - низько вклонилася вона. Графа це здивувало. Йому не хотілося, аби ця дівчина перед ним кланялася. - То ви – вампірка? – запитав він, намагаючись відірвати від неї погляд. - Так, звісно, - мовила Ніколь достатньо холодно. «Наче ти не бачиш…» засміялася сама до себе. «Граф…» - Вероно, - Дракула звернувся вже до нареченої, щоб хоч якось вгамувати хвилювання. – Скоро світатиме. Проведи нашу гостю в якусь зі спалень… - О, дякую! – Ніколь весело всміхнулася. – Дорога була жахливою… Ходімо, Вероно! Дракула ошелешено дивився вслід вампіркам, коли вони піднімалися сходами. Такого з ним вже давно не було. - Ти що, Ніколь?! – дещо злякано прошепотіла Верона дівчині. – Не можна так говорити до графа! - Розслабся, - Ніколь саркастично посміхнулася. – Мені він не зробить нічого. Їй дуже легко було бути впевненій у цьому.
Marishka D: * - Ти розташовуйся, відпочинь, - Верона вже збиралася йти з кімнати, залишаючи Ніколь. – Зустрінемося ввечері. Тільки вікна не забудь закрити. - Як скажеш, - відповіла Ніколь до вже прикритих дверей. «Ну от і добре,» майнула думка в голові. Юна вампірка швиденько підійшла до дверей, і закрила їх щільніше. Після цього нарешті почала розглядати призначену їй кімнату. Це було достатньо велике приміщення, оформлене в досить темному стилі. Два великі вікна виходили в сторону гір, з них відкривався чарівний краєвид. З однієї сторони красувався великий камін, на одній зі стін висіло люстро, а з протилежного боку розміщалося велике ліжко. Кімната була красивою, проте досить пустинною, як і весь замок. Їй бракувало домашнього затишку. У протилежному куті кімнати дівчина раптом помітила акуратну чорну труну, призначену, мабуть, для гостей-вампірів. «У, як все запущено,» подумала зі злим сарказмом, а вголос засміялася, жбурнувши свою дорожню сумку на ліжко. Ніколь зняла плаща з каптуром і підійшла до вікна. Наступав світанок. Небо сіріло, гори на сході якраз починали сяяти першими променями сонця. Дівчина прочинила вікно, вдихнула м’які лісові пахощі, потім тяжко зітхнула, і зачинила його. Повертаючись назад, вампірка підійшла до дзеркала з надією виправити свій зовнішній вигляд. Проте її відображення там, звісно ж , не було. «Ой, ну звісно,» іронічно подумала дівчина, після чого схопила свою сумку, кілька хвилин порпалася там, аж доки не знайшла потрібний предмет. То було маленьке кругле закрите дзеркальце у чорній оправі. Дівчина глибоко вдихнула і відкрила його. Гладенька поверхня скла зблиснула від промінця, що пробився крізь вікно. У тому дзеркальці було її відображення. От тільки та, друга Ніколь, виглядала дещо іншою. Її кучері були зовсім чорними, очі – також, та і вся вона виглядала абсолютно темною. Відображення посміхнулося Ніколь, і сказало: - Привіт, люба моя! - Привіт, привіт… - Ніколь стомлено кивнула. - Гарно виглядаєш! – міміка відображення була абсолютно вільною. – Тільки поправ ось тут волосся – трішки розтріпалося. - Як скажеш, - Ніколь всміхнулася і пригладила неслухняні кучері, а її віддзеркалення з радістю зробило те ж саме. - Ну от, так набагато краще! – задоволено кивнула та, інша Ніколь. – Проте я завжди казала, що ці мандрівки ніколи не йдуть тобі на користь. - Ти знаєш, чого я тут. У мене важливе завдання. - Хм… - лукаво підморгнуло відображення. – Часом не графа звабити хочеш? - Графа? – Ніколь здивовано підняла брови. - Звичайно! Ти ж до графа Дракули приїхала в гості, чи ні? - Так, але це не має значення, - дівчина заперечно хитнула головою. – Він не в моєму стилі. - Ой, так ми і повірили… - відображення саркастично закотило очі. - Що?! – Ніколь аж спалахнула. – Мене вже моє відображення збирається повчати?! - Та годі-годі, заспокойся… - віддзеркалення злякано відсахнулося. - Ти прекрасно знаєш, для чого я сюди приїхала! - Ой, звісно ж знаю! – відображення кивнуло, проте його тон знову був саркастичним. – У тебе тут супер секретне завдання, - при словах «супер секретне» воно пальцями зобразило «лапки» у повітрі. - Саме так! А ти відповідаєш тільки за те, як я виглядаю, ясно? - Та ясно, ясно… А, може, все ж таки спробуєш? – відображення благально закотило очі. - Ні! - Ой, які ж ми образливі! – віддзеркалення мило всміхнулося, проте Ніколь відразу ж закрила дзеркальце. «Теж мені подарунок! Краще б морську свинку подарували!» сердито подумала дівчина, і підвелася з ліжка. * Ніколь швиденько вийшла із кімнати і попрямувала коридором замку. Їй потрібно було відправити невеличке повідомлення, проте адресата не знав ніхто, окрім самої дівчини. Все ще заглиблена у свої думки, вона зовсім не помітила білявої дівчини, що саме вийшла з сусідніх дверей, аж поки не наштовхнулася на неї. Конверт випав з рук. - Ой! – Ніколь нарешті прийшла до тями. – Пробачте, заради Бога, я не хотіла! - Та нічого-нічого… - розгублено пролепетала незнайомка, допомагаючи Ніколь підняти конверта. – Ви в порядку? - Не покалічилася, - до Ніколь повернулася весела посмішка. - Стривайте…То це ви приїхали сьогодні на світанку? – запитала раптом дівчина. - Так, - кивнула Ніколь і простягнула руку. – Мене звуть Ніколь Річардсон. - Ви – подруга Верони? - Ну… - на мить на личко Ніколь набігла темна гримаска, але вже наступної миті звична посмішка змінила її. – Скоріше далека родичка. А ви? - Мене звуть Маришка, - відповіла Маришка, бо це, звичайно ж, була вона. – Маришка Дракула. Я – Наречена пана графа. - Ви?! А як же… - Ніколь розгубилася. – А Верона тоді хто?.. Вона мені писала, що це вона – наречена… - А, ну звісно! – Маришка лагідно всміхнулася. – Верона теж Наречена. - Як це?.. – Ніколь нічого не зрозуміла. - Почекайте… - Маришка підбігла до відчинених дверей і гукнула всередину кімнати. – Аліро! Йди сюди! За мить з кімнати вийшла друга дівчина. Вона була рудою, і одягнена в рожеву сукню. Дівчина була досить красива, от тільки її лице не виражало нічого доброго. - Це, - Маришка вказала на Аліру, - Аліра Дракула, наша молодша Наречена. А це, - тепер вона вказала на Ніколь, - Ніколь Річардсон, наша гостя. - Дуже приємно! – Ніколь щиро всміхнулася. - Так, взаємно, - тон Аліри абсолютно не відповідав її словам. - Чекайте… - Ніколь знову посерйознішала. – То ви хочете сказати, що у графа Дракули троє Наречених? - Так, - відповіла Маришка, наче це була звична річ. - Нічого собі! Просто дикунство якесь! - Що ви кажете? – Аліра здивовано підняла голову. Її ставлення до таємничої гості кардинально змінилося. - Божевілля! – Ніколь аж розлютилася. – Як ви це витримуєте?! Це ж первісний лад! - Це ж наш Хазяїн, - заперечила середня Наречена. - Що?! Він змушує вас називати себе Хазяїном?! - Хазяїном, Господарем, Володарем – як завгодно, - холодно мовила Аліра. – Хоча, зрештою, це не зовсім його пропозиція… - В нас такі обов’язки – слухатися старшої Нареченої, - пояснила Маришка. - Верони?! То ось яка моя дорогенька кузина… - обличчя Ніколь раптом набрало якогось хитро-лукавого виразу. - До речі, - пригадала Маришка, - сьогодні увечері відбудеться бенкет у вашу честь – така воля пана графа. - Та невже? Як мило з його сторони… - їдкий сарказм у голосі дівчини дав обом Нареченим зрозуміти, що ця чудернацька гостя абсолютно не причарована шармом графа. Ніколь перевела погляд на конверт у своїх руках. – Ох, пробачте, я мушу йти, – сонячна усмішка знову осяяла її личко. – Була рада познайомитися! - Взаємно, - лагідно всміхнулася Маришка. – Ми теж раді знайомству з вами. - Ох, - вигукнула Ніколь, - прошу вас, не називайте мене на «ви»! Я це ненавиджу! Мені ж лише 20! - У такому випадку ми змушені вимагати того самого, - знову посміхнулася Маришка. Ніколь кивнула у відповідь, і швиденько попрямувала до східців, якими завершувався коридор. - Приємна дівчина, - стиха мовила Маришка до Аліри, коли силует Ніколь зник на сходах. - Ти бачила її? – в очах Аліри світився якийсь незрозумілий тріумф. – Він нічого від неї не доб’ється! Він не має для неї ніякого значення! - Я помітила це… - Маришко, це те, про що ми говорили! – Аліра схопила сестру за руку. – Він їй не потрібен! А вона не може залишитися для нього непоміченою! - Знаєш, до Верони вона теж відчуває не зовсім приязнь… - Настав час помсти… - в очах молодшої Нареченої спалахнув вогонь.
Marishka D: * Гроза, що лютувала цілий день, увечері, здавалося, досягла свого апогею. Вогняні блискавиці розрізали небо, від тріску грому дзвеніли шиби у склепінчастих вікнах давнього замку, а з тріщини, де розкололося небо, ринули такі потоки дощу, що здатні були затопити усю Трансільванію. У великій залі графського замку, де палали сотні свічок і лунала музика, за розкішно накритим столом сиділо п’ятеро людей. Граф розташувався на причілку стола, не зводячи очей з Ніколь, яка з байдужим виглядом розглядала палату. Верона, що сиділа зліва, ревниво простежувала цей погляд. Маришка і Аліра стиха перешіптувалися. - То як вам мій замок, панночко Ніколь? – Дракула намагався зав’язати розмову з тією чарівною феєю, що проникла в його володіння. - Хм… Непоганий, пане граф, - по тону Ніколь можна було визначити, що лише добрі манери стримують її від того, аби позіхнути. - Радий це чути, - граф, здавалося, не звертав уваги на сарказм у її голосі. Він простодушно вважав, що ця юна дівчина, як і безліч таких до неї, потрапила в його сіті. - Проте мені дещо не до вподоби ваші порядки, - голос Ніколь раптово позбувся апатії. Верона зблідла. - Які ж саме? – Дракула здивовано глянув на неї. Йому ніхто не смів казати такого. - Ну… - дівчина нарешті відшукала потрібну тему, - може, я просто нова людина у вас в Трансільванії, проте троє наречених – це надто дивно, як для нашого часу. Чи ви не згодні? - Ніколь… - Верона злякано спробувала подати якийсь знак подрузі, проте та не звертала уваги. Аліра криво всміхнулася. - Знаєте, - граф трохи розсердився. Щоб якесь дівчисько його повчало?! – Ці порядки збережені ще з давнини. Мої наречені… - Так, так, я зрозуміла, - Ніколь спокійнісінько перебила графа. Верона обмертвіла. – Ви, отже, вважаєте це правильним? - Звідки такі відомості? – граф з останніх сил намагався зберігати самовладання, кинувши проте спопеляючий погляд на молодших Наречених. Маришка з гідністю витримала цей візуальний удар, а от Аліра просто відвернулася. Ніколь спостерегла цей погляд. - Пане граф, - дівчина говорила все тим же спокійним тоном, - По-моєму, це достатньо несправедливо. Ви мали б розуміти це. Час, коли таке вважалося нормальним, давно минув. - Звідки в неї стільки сміливості? – Маришка нахилилася до вуха Аліри. – Їй абсолютно байдуже, хто перед нею! - Він нічого не зробить їй, - голос Аліри тремтів від радості. – А от наша гостя добряче виварить з нього воду. Він ніколи не перечить своїм гостям. Глянь! Він в захопленні! Ось вона, та пташка, яка не попалася в його пастку! - Послухайте, шановна панно… - граф розлютився по-справжньому. - Ой, пане граф, вас це образило? – Ніколь глянула на графа своїми невинними оченятами, і мовила найневиннішим голосочком. Зрештою, Маришка і Аліра миттю вловили в цьому тоні фальш. – Пробачте, заради Бога! Ми ж не почнемо скандали через такі дурниці? – і вона засміялася так дзвінко і весело, що всю графову лють зняло як рукою. Він знову не міг відірвати погляду від неї. - Ніколь, - Верона поспішила перейняти ініціативу, аби гостя не встигла ще якось загострити ситуацію, - а може… ти заспіваєш нам? Я знаю, що ти чудова співачка. - Хм… - Ніколь глянула в очі Вероні, і мовила з посмішкою, проте холодно, - не думаю, що це хороша ідея… - Чому ж, панночко? – Дракулі захотілося познущатися з того дівчиська, що посміла йому перечити. – Це було б чудово! - Ви справді думаєте так? – юна вампірка звернула погляд до графа, і йому раптом захотілося забрати свої слова назад. – Ну що ж… як забажає наш господар. Останнє слово особливим болем вдарило в графів мозок. Він знав, що вона бажає висміяти його, а зовсім не висловити повагу володареві замку. Вона, та, яку він намагався звабити… Тим часом Ніколь підвелася і ступила на невеличке підвищення для менестрелів. Вона заспівала. Її голос лунав, мов невидима пелена, що огортала усіх довкола. Він відбивався від стін, дзвенів у шибках, розливався порожніми коридорами – той чарівний голос, якого ніколи не чули в цьому замку. Дракула дивився на неї з таким захопленням, що не міг відірватися. Вона була неймовірною. Щосекунди граф все більше і більше закохувався в свою юну, зухвалу і безстрашну гостю. Наречені теж здивовано дивилися на співачку. На вустах Аліри грала переможна посмішка. Close your eyes Feel the ocean where passion lies Silently the senses Abandon all defences The place between sleep and awake End of innocence Unending masquerade That`s where I`ll wait for you Hold me, near you So closely, sear you Seeing, believing Dreaming, deceiving Sleepwalker seducing me I dared to enter your ecstacy Lay yourself now down to sleep In my dreams you`re mine to keep Sleepwalker Коли затих останній звук пісні, за графським столом зірвався шквал оплесків. Ніколь поштиво вклонилася і вмостилася на своє місце. Граф знову невідривно милувався нею, проте Верона заспокоїлася. - Ніколь, у тебе справді задатки сирени! – вигукнула вона, радісно аплодуючи. - Він закоханий, - шепнула Аліра Маришці. Середня Наречена кивнула. Це було очевидно. - Неймовірно! – графові хотілося розсипатися компліментами. – Ваш голос надзвичайний! - Дякую, - Ніколь глянула в очі графа якимсь холодним поглядом, і додала глузливо-лукавим тоном, - очевидно, він гідний похвал графа Беккера, господаря італійського театру Ла Скала, оскільки я їх одержала… Це найвища з моїх оцінок. Граф зблід. Верона затремтіла. Ніколь таки зіпсувала настрій графові. * Ніколь зачинила двері до своєї кімнати, і вляглась на ліжко. Кілька десятків свічок у підсвічниках осявали її розкішну чорну сукню і стомлене личко, надаючи їй якогось таємничого вигляду. «Нарешті цей ідіотський бенкет завершився!» Ніколь звелася на лікті. Годинник на стіні вибив другу ночі. Дівчина на мить задумалася, далі піднялася на ноги. Оглянулася якимось злодійкуватим поглядом і потягнулася за сумкою. В замку панувала тиша. Вампірка знову покопирсалася в сумці, і витягнула звідти подовгастий шкіряний футляр. Уважно оглянула його, наче намагаючись пересвідчитись, що з ним усе гаразд, а далі обережно відкрила. Сяйво найближчої свічки освітило предмет всередині, наче там була захована іскринка. На м’якому чорному оксамиті, що встеляв футляр всередині, лежав акуратний… срібний кілок. Ніколь обережно витягнула кілка. Вгорі, біля ручки, чітко виділялися дві вигравіювані літери – « NR». Дівчина розглядала смертоносну зброю, і її обличчям блукала лукава посмішка. Двері прочинилися так швидко, що дівчина не встигла заховати кілка. Верона застигла на порозі. - Що ти робиш?! Ніколь опустила руку з кілком, і спокійно глянула на бліду Наречену. - Що ти робиш?! Що це?! - Ти про що? – обличчя Ніколь набрало здивованого вигляду. - Навіщо тобі срібний кілок?! – Верона увірвалася до кімнати і кинулася до ліжка. - Який кілок? – Ніколь продовжувала грати свою роль. - Не корч дурепу! Той, що в тебе в руці! Верона не встигла вихопити зброю, коли юна вампірка раптом націлила його на неї. Її посмішка перетворилася в смертоносну. - Тихо, Вероно… Не роби дурниць… - Ти… - Наречена шоковано втупилася в кілок. – Ніколь, що ти робиш?.. - Краще тобі не знати, Вероно… - дівчина уважно глянула в очі кузині, і приклала палець до губ. – Не варто про це нікому розказувати… Розумієш? - Та ти… - Вероні не вистачало слів. – Ти тому приїхала? Хочеш убити нашого Хазяїна?! - Що?! - Ніколь зиркнула на Наречену, і глузливо зареготала. – Вбити Дракулу? Щоб я бруднила собі руки тим нікчемним упирем, який вважає себе центром Всесвіту? Я хіба схожа на божевільну? - Як ти смієш?! – скрикнула Верона. – Як тобі язик повертається так говорити?! Це ти – нікчема! - Забагато береш на себе, Вероно, - регіт вщух, і очі Ніколь загорілися. – Не варто… Не псуй мені настрою… Ти і уявити не можеш, на що я здатна, якщо забажаю… Верона миттю вилетіла з кімнати. Ніколь глузливо засміялася їй вслід. «Вбити графа? Чи вона здуріла? З ним можна попрацювати хіба в іншому напрямку… В мене ще досить глузду, щоб убивати всяких схиблених вельмож!»
Marishka D: * Верона кинулася до покоїв Хазяїна. Вона вірила, що зможе знайти прихисток лише там, що Хазяїн у всьому розбереться. Що ж це таке?! Вона думала, що Ніколь – її подруга, а Ніколь… Хто ж ця Ніколь? Дракула сидів у своєму розкішному кріслі, заглибившись у думки. Зазвичай Верона не сміла тривожити його у такі моменти, проте тепер був особливий випадок. - Хазяїне?.. Дракула не піднімав голови. Верона зробила другу спробу. - Хазяїне! На цей раз господар таки почув її голос. Трохи здригнувся. - Ти щось хотіла, Вероно? - Так, Хазяїне… - старша Наречена підійшла ближче. – Я хотіла би поговорити з Вами про Ніколь… - Ніколь? – обличчя графа осінила ніжна посмішка, що здивувала Верону. - Так, Хазяїне. Є невелика проблема. - І яка ж? – Дракула склав кінчики пальців докупи і лукаво глянув на Наречену. - Хазяїне, вона мене турбує… - Верона втупилася у Володаря. - Дивно… Мені здавалося, що вона – твоя подруга? - Так, але… - Верона не витримала. – Хазяїне! У неї є срібний кілок! Справжній срібний кілок! Вона щось задумала проти нас!! - Що за бридню ти несеш?! – Дракула раптом піднявся з крісла. – Що вона може задумувати? Вероно, ти в порядку? - Я кажу правду, Хазяїне! – Верона вперше підвищила голос до графа. – Я бачила! - Вероно, отямся! – Дракула недовірливо зиркнув на Наречену. - Ти можеш мені не вірити! – Верона розпалювалася все більше. – Але їй не можна тут залишатися! Заради усіх нас! Інакше буде пізно! - Мовчи! – Дракула раптом розлютився. – Не базікай того, чого не знаєш! - Думаєш, я нічого не бачу?! – крик Верони досягнув точки кипіння. – Я не сліпа! Ти не можеш відірвати погляду від неї, а їй лише цього і треба! Вона для цього і приїхала! Я не здивуюся, якщо вона спробує перерізати нам усім горлянки цієї ж ночі!!! - Геть звідси!!! – граф раптом випустив кігті та ікла, і кинувся до Нареченої. – Забирайся! Не смій!! Ти боїшся втратити статус? Правильно робиш! Ти вже його втратила! - він, здавалося, не помічав сліз у її очах. – Спочатку ти налаштовувала мене проти моїх молодших Наречених, а тепер намагаєшся принизити і її? Ти вважала, що станеш єдиною?! Геть звідси!!! Верона миттю зникла, немовби її здуло вітром. Дракула повернувся до свого звичного вигляду, знову сів у крісло і поринув у роздуми. Це дівчисько надовго засіло у його голові… * День вже котився до заходу, коли старша Наречена нарешті наважилася вийти зі свого сховку. Біль і сором пік її серце, бо вона прекрасно розуміла, що Хазяїн говорив правду. Це ж вона, Верона, першою почала конфлікти, помітивши особливу прив’язаність чарівної Маришки до графа. І це вона розпалила ту безглузду сварку, під час якої Дракула і кинув Алірі свої фатальні слова. Боже! Що ж це в неї вселилося?.. Верона повільно брела до кімнати Маришки. Вона знала, що тепер Аліра, мабуть, зненавиділа і її, і графа. Отже, поговорити тепер вона могла лише з середньою Нареченою. Тоненька смужка світла, що вибивалася зі щілини під дверима, засвідчувала, що Маришка там. Проте Верона не встигла увійти. Із кімнати почувся дзвінкий сміх. Старша Наречена зупинилася і прислухалася. - …а наступної миті до кімнати увійшов сам граф Беккер, - це був голос Ніколь. Його супроводив веселий сміх Маришки і зовсім незвичний – без різкої насмішки – Аліри. - Можу собі уявити обличчя Луціани і Едварда, - засміялася Маришка. - Так, я би на його місці не хотіла опинитися, - підтримала її Аліра. - Ну… Для них, на щастя, все закінчилося доволі благополучно, - мовила Ніколь. – Щоправда, Едвардові довелося довго тікати з їх маєтку… Наречені знову зареготали. Через деякий час знову заговорила Ніколь. - Весело з вами, дівчата… Але я б хотіла скористатися вашою бібліотекою. Це можливо? - Та звичайно! – Верона почула голос Маришки. – Може, тебе провести? - Та ні, ну що ти! – відповіла Ніколь. – Я вже роздивилася ваш замок, думаю, сама знайду дорогу. - Ну як знаєш, - мовила Аліра. Верона здивовано почула в її тоні приязнь. Вже наступної миті двері відчинилися, і радісна Ніколь, що випурхнула з них, швиденько побігла вниз по східцях. Верона зачекала ще декілька хвилин, аби зібратися з духом, і увійшла всередину. Аліра стояла обличчям до вікна, а Маришка сиділа у кріслі. Вогонь у каміні освітлював затишну кімнату. Маришка першою побачила старшу Наречену. - Вероно? Ти щось хотіла? - Я… - Верона здригнулася, пригадавши розмову з Дракулою, проте рішуче продовжила. – Я хочу поговорити… з тобою… з вами… Боже!.. – вона затулила обличчя руками. - Що з тобою? – запитала Маришка, проте її голос був абсолютно байдужим. - Маришко! – Верона просто кинулася вперед, і залилася слізьми. – Він закохався в неї! В Ніколь! Я йому більше не потрібна!! - Он як? – Маришка говорила спокійно. – Він сам тобі сказав? - Так! Так, Маришко!! – Верона була у розпачі. - Що ж… - середня Наречена замислилась, а за мить холодна посмішка ковзнула її лицем. – Отже ми – знову рівні! Тепер він не кохає жодної з нас… - Маришко!! – Верона злякано глянула на сестру. – Але ж… вона… - І ти, Вероно, хочеш звинуватити її? – продовжила Маришка. - Боже! – старша Наречена обхопила руками голову. – Я… Я не хотіла цього! Небесами клянуся, я не хотіла!.. Аліро! – вона кинулася до Аліри, проте та не обернулася. – Ти чуєш, Аліро? Чуєш? Він відкинув усіх нас! – Верона впала на коліна. Аліра мовчала. - Ми пропали, Аліро! Ти чуєш мене? - Ага…- молодша Наречена обернулася. Зловтішний вогонь палав у її очах. – Він тебе відкинув? Кажеш, він не кохає тебе? А що мені до того, Вероно? – вона зі злим сміхом дивилася в благальні очі сестрі. – Він мене ніколи не кохав! Але ж я живу… Кажеш, ми пропали? Це ти пропадеш без нього, Вероно… - Аліро… - Тепер ти плазуєш переді мною? Мить тріумфу минула? Хай він ненавидить тебе, Вероно, хай він тебе зневажає! Я хочу це бачити… - Припини, Аліро, - Маришка підвелася з крісла. - Ні… - Верона знову затулила лице, а за мить схопила за шати Аліру. – Простіть! Простіть мені! Це моя, моя провина!! Я благаю вас, простіть! - Все, перестань, - обличчя середньої Нареченої випогодилося, і вона підвела Верону. – Ти – наша сестра. - Маришко!..– Верона простягнула до неї руки. - Аліро? – Маришка торкнулася руки Аліри, що, здавалося, застигла на місці. – Аліро, годі… Це – повне безглуздя… - Я не хочу… прощати… - голос Аліри тремтів. – Я не хочу прощати їм… - Припини… Перед нами – вічність, - Маришка поклала руку їй на плече. – Тепер вже нічого не зміниш… Молодша Наречена глянула на Маришку якимсь відсутнім поглядом, а наступної миті впала їй на плече і заридала, як дитя. Верона схлипнула. Маришка обійняла обох сестер. За хвилю вони плакали усі троє – проте тепер від великої радості, що буває лише при примиренні.
Marishka D: * Дракула наважився. Це дівчисько довело його до межі. Від неї віяло чимось таємничим, і разом з тим небезпечним. За її прекрасною посмішкою, жестами, навіть за її глузливими словами ховалося щось страшне, якась жахлива таємниця. Він мусив знати, що саме. Він знав, що вона проводить весь вільний час у його бібліотеці. Наречені не здогадалися, що ця обставина вказує на пошуки чогось важливого. Проте він її відразу розкусив! Вона за чимось приїхала. Але за чим? Він уважно розглядав її профіль за великим столом, заставленим книгами. Золоте сяйво єдиної свічки кидало на її бліде лице темні тіні, надаючи йому якогось загадкового шарму. Вона, видно, повністю заглибилася в свою роботу, оскільки її не стривожив скрип дверей і тихі кроки володаря вампірів, що пробирався між величезними шафами бібліотеки. В неймовірній тиші її шепіт видався на диво гучним. Вона водила пальчиком по сторінці якогось товстезного фоліанта, і час від часу її вуста ворушилися, вимовляючи якісь нечутні графу слова. Він підійшов ближче, проте вона не почула. Граф прислухався. - Емен-хетан… Емен-хетан… - Ніколь уважно вдивлялася в текст. – То ось що він шукав!.. Емерлад аменхіус емен-хетан! Нарешті… - Що ви тут робите? Дракула вийшов із тіні. Ніколь здригнулася від несподіванки, проте коли підвела обличчя, воно було абсолютно спокійним. Маска була одягнена. - В якому сенсі, пане граф? – її голос зовсім не видавав хвилювання, проте граф і не знав – хвилюється вона чи ні, адже вона не була людиною. - Ви щось шукаєте? – він спробував витягнути секрет з її мозку. – Може, вам допомогти? - Та ні, навряд чи… - Ніколь сяйнула посмішкою, і Дракула знову відчув якесь хвилювання, таке ж, як і першого разу. – Я шукаю… ну, певну необхідну мені інформацію… Ви, мабуть, не дуже обізнані в цьому… - Я?! – Дракула раптом знову втратив голову. – Я обізнаний з усім у цьому замку! - І з сімейними реліквіями? – дівчина глянула йому в очі. - Так, звичайно! – він вже не зовсім розумів, що робить. Він зовсім забув, що і сам може піддатися гіпнозу – так майстерно він володів цим мистецтвом. А між тим, саме ця розмова була гіпнозом. - О, то ви і про Амулет Дракона знаєте? – ніжний голос Ніколь вводив графа у транс. - Амулет? Яке безглуздя! Це наша фамільна коштовність, вона зберігається у моєму кабінеті! Просто диво, як легко розв’язується язик у присутності чарівної дівчини! - О, яка я вам вдячна! – Ніколь підвелася, і сила гіпнозу дещо зменшилася. – Ви так мені допомогли! - О, - графу досі шуміло в голові, але тепер уже з іншої причини. – Та це не має значення… Ніколь знову всміхнулася і схилилася над столом, дістаючи якусь книгу з-під стосу інших. Дракула знову не міг відірвати від неї погляду. Раптово його таємне бажання спалахнуло з такою силою, що він не зміг його зупинити. - Панночко… А їй, цій чудернацькій вампірочці було досить одного погляду, киненого через плече, аби визначити усе, що хотів сказати граф. Вона обернулася. - Ви хотіли щось запитати? - О, та не зовсім… - вогонь у очах графа вже розпалив йому мозок. Він зробив крок уперед. – Я радше хотів вам дещо сказати… Ви зачаровуєте мене, панночко. Ніколь скептично всміхнулася. - Що за дурість ви говорите, пане граф? Хіба у вас нема Наречених? Аж трьох… - вона чітко підкреслила останнє слово. - Так… Проте іноді… цього буває замало! – Дракула раптом кинувся вперед, впіймав за зап’ястки руки Ніколь і одним швидким рухом притиснув її спиною до стіни. Та ледве він встиг відчути, як неймовірним зусиллям один із зап’ястків виривається з його долоні, як ще швидшим рухом Ніколь приставила свого срібного кілка йому до шиї. - Забери від мене руки, клятий вампіре! – в її вже блакитних очах полум’янів такий самий вогонь. - Не будь дурна, дівчинко… - граф глузливо розсміявся їй у обличчя. – Ти думаєш, що цим зможеш мене убити цим? Помиляєшся! - Та невже? – Ніколь дихала часто і злісно, проте він, попри всю свою перевагу, відчував шалений опір собі. – Ти, отже, вважаєш себе безсмертним, графе Дракуло? А чи ти знаєш, хто я? - Що? – він тільки тепер почав вникати в сенс її слів. - Ти вважаєш себе володарем вампірів чи, може, центром Всесвіту? А тепер слухай мене. Ти ж добре знаєш графа Беккера, чи не так? – вона говорила злісно і в’їдливо, а до нього починала повертатися свідомість. – Я мала необережність проговоритися про нього за столом, а між тим сказала правду. Адже він справді хвалив мій талант співачки, коли я сиділа у підвалі його палацу, закована в ланцюги! Ти знаєш цю історію, але тобі не вистачило глузду задуматися над моїми словами на своєму бенкеті! А все ж таки я тобі освіжу пам’ять. Я – Ніколь Річардсон, донька Вільяма Річардсона, князя Оратти і Північних Альп! І якщо ти посмієш стати мені на шляху, я вб’ю тебе, Дракуло! - Ти! – Дракула відсахнувся від дівчини і втупився в неї шокованим поглядом. – Ти – те кляте дівчисько, що змагалося з Камілією Сангвіні, те саме, що вбило Едварда Беккера, коли… коли… Дракула обмертвів. Його Наречені ніколи не бачили його таким блідим, можна навіть сказати, нажаханим. Ніколь скористалася моментом – вліпила графові дзвінкого ляпаса, і вибігла з кімнати. Граф її не зупинив. Такого він аж ніяк не сподівався. * Невимовно схвильована, Ніколь влетіла до своєї кімнати і, зачинивши двері, гарячково кинулася збирати речі. Чорне люстерко лежало на ліжку. - Привіт, люба моя! – гукнуло відображення дівчині. - Так, привіт… - Ніколь з усіх сил намагалася знайти футляра від свого кілка. - Іди сюди, я на тебе подивлюся! – у її віддзеркалення був явно чудовий настрій. - Я зараз не маю часу… - вампірка нарешті знайшла його, і, швиденько сунувши щось всередину, замкнула. – Мушу їхати… Завдання виконано. - Так швидко? – відображення здивовано розширило очі. - Так, звісно… Все, годі! – Ніколь зачинила дзеркальце і шпурнула в сумку. Двері раптом швидко прочинилися, і трійка Наречених повагом увійшла до кімнати. Маришка першою виступила вперед. - Ніколь, ми… Ти кудись їдеш? – здивовано запитала Наречена. - Вгадала, - Ніколь схопила з долівки якийсь аркуш, і, склавши вдвоє, заховала в сумку. - Ми хотіли поговорити з тобою, Ніколь, - гордовито почала Верона. – Поговорити про нашого Хазяїна. Ти, мабуть, і сама розумієш, що так продовжуватися не може. - Вероно, ти про що? – Ніколь випрямилася і здивовано глянула на Наречену. - Ти ж і сама розумієш, - лагідно відповіла Маришка. - Ніколь, ми знаємо, що граф закоханий у тебе. Тому не дивно, що і ти щось відчуваєш до нього. Ми… - Що?! – юна вампірка витріщилася на Наречених. – Ви що, справді подумали, що я також закохалася у графа?! - Ну… - непевно мовила Верона, - ми склали докупи всі ознаки, і… У відповідь Ніколь зареготала так дзвінко і голосно, що тепер вже Наречені здивовано втупилися в неї. - То ось що вас хвилює! – Ніколь аж заходилася. – Та розслабтеся, дівчата! Не цікавить мене ваш граф! Не-ці-ка-вить! - Справді? – Маришка дещо недовірливо схилила голівку. - Абсолютно точно, - юна вампірка перевела погляд на ліжко, і знову схопилася за сумку. – Ой, я ж запізнююся! - А чому ти їдеш так швидко? – запитала Верона. - Ну… розумієте, дівчата… - Ніколь на ходу застібала сумку. – Так склалися обставини, що я мушу покинути замок. Негайно. - Тоді ми покличемо Хазяїна, - запропонувала Маришка. – Може, він теж захоче попрощатися… - Ні! – злякано скрикнула Ніколь. – Ні-ні, ні в якому разі! - Але чому? – здивувалася Верона. - Дівчата, зрозумійте… - Ніколь схопила дорожнього плаща, і накинула на плечі. – Я мушу їхати просто зараз, негайно… Але йому не треба знати про це, розумієте? - Ніколь, що це все означає?! – Верона раптом пригадала кілок. - О… - Ніколь аж схопилася за чоло. – О, я благаю вас, дівчата! Я зараз не можу цього розповісти, не можу! Ви дізнаєтесь… Допоможіть мені! Прикрийте! - Гаразд, гаразд, заспокойся! – Маришка поклала їй руку на плече. - Дякую вам, любі мої… - Ніколь обійняла Маришку. – Дякую… Пробачте мені за ті проблеми, що я спричинила… - вона пригорнула Аліру, і повернулася до Верони. – Прости, кузино… Я не бажала тобі зла, клянуся… У відповідь Верона примирливо кивнула. - Ти мені дуже допомогла, Ніколь… Навіть не уявляєш, як… - До зустрічі, дівчата! – Ніколь випручалася із загальних обіймів, і рвонула до виходу, проте перед дверима зупинилася і знову обернулася до них. – І ще… Благаю вас, не думайте про мене дуже погано… коли дізнаєтесь… - А… Ну звісно… - Маришка здивовано кивнула. Ніколь махнула рукою на прощання і зникла в коридорі. Вони ще чули її швидкі кроки. - Що це означає? – Маришка повернулася до Верони. - І гадки не маю… - відповіла старша Наречена.
Marishka D: * Дракула летів коридорами свого замку до її кімнати. Він ще може її впіймати! Ще не пізно! Ця маленька паскуда дорого розплатиться за все, що накоїла! Він увірвався до кімнати, але її не було там. Були тільки його Наречені. Маришка сиділа в кріслі, Верона – на ліжку, а Аліра стояла обличчям до вікна. «Дідько!» подумки вилаявся граф. Скидалося на те, що вона втекла. - Де вона?! - Хто, Хазяїне? – Маришка підняла голову і зиркнула на графа величезними здивованими очима. - Ця ваша гостя! – Дракула лютував. – Ніколь! Де вона?! - Ніколь? – здивовано перепитала Верона. - Хазяїне, Ніколь поїхала із замку, - мовила Маришка таким тоном, наче це було очевидним. - Як поїхала?.. – граф спантеличено витріщився на Наречену. - Просто поїхала, - спокійно продовжила Маришка. – А ви хіба не знали? - А що, власне, трапилося, Хазяїне? – Верона з найневиннішим виглядом глянула на графа. - Що трапилося?! – граф лютував усе більше. – Я вам зараз поясню! Ця ваша Ніколь Річардсон – професійна убивця вампірів! - Хто? Ніколь?! – Верона глянула на Дракулу так, наче він збожеволів. - Хазяїне, а як таке можливо? – Маришка, здається, дотримувалась такої ж думки. – Вона, взагалі-то, теж вампірка! - Чорт забирай! – Дракула оскаженів. – Це не має значення! Її сімейство вже близько трьохсот років смертельно ворогує із кланом Беккерів. Ці два роди вбивають одне одного при кожній можливій нагоді. А що стосується вашої Ніколь, то вона – одна з найстрашніших проявів цього сімейства. Вона власноручно вбила Едварда Беккера, молодого наслідника графства! Її добре знають всі упирі Європи! Майте собі на увазі, що вона могла вас убити в будь-який момент! - Хм… А я хіба не говорила вам цього, Хазяїне?.. – раптом лукаво спитала Верона. - Ти не… - графові забракло слів. Він згадав, що говорила йому Верона про Ніколь. – Ти ж не знала цього!.. Верона схилила голову, аби приховати тріумфальну посмішку на обличчі. В кімнаті запанувала незвична тиша. Граф, здавалося, застиг на місці. Раптом уперше за довгий час заговорила Аліра – холодним, глузливо-задоволеним голосом. - А мені вона здалася такою милою… - Що?! – граф раптом отямився. Вони сміють йому перечити?! – Ти оглухла, Аліро?! Я ж щойно сказав тобі, хто вона! Молодша Наречена поволі обернулася. В її очах горів такий вогонь, а вона була такою блідою, що, здавалося, готова убити навіть його – свого Володаря-вбивцю. Проте Аліра не встигла нічого сказати. - Пора розставити все на свої місця, Володарю, - підвелася з крісла Маришка і стала поряд з Алірою. Її вигляд не віщував нічого хорошого. - Що?.. – Дракула шоковано глянув на свою середню Наречену, яка завжди так покірно ставилася до нього. - Це правда, Хазяїне, - Верона враз опинилася поруч із сестрами. Дракула зблід. - Нас чекає серйозна розмова, - Маришка склала руки на грудях. - Хочете поговорити? Це не проблема, - Дракула випростався, одночасно оглядаючи з ніг до голови трьох Наречених, що ніколи не сміли йому протистояти. - Ви ж розумієте, що ми маємо на увазі, Хазяїне, - спокійно почала Верона. - Так, здогадуюсь, - в голосі графа бринів метал. – Вас розхвилювало моє теперішнє ставлення до вас, чи не так? Ви з якогось дива почали міряти, кого з вас я люблю сильніше, а кого не люблю… - Хазяїне, ви почали з Аліри, пригадуєте? – мовила Маришка. – Ви сказали їй, що не кохаєте її, і ніколи не кохали, тому… - Так, сказав! – йому вже не хотілося тримати себе в руках. – Ви усі прекрасно знаєте, що я не можу вас кохати! Просто не можу! - Хазяїне, а як же Ніколь? – тихо, проте лукаво запитала Верона. – Її ви теж не кохали? - А ти на що скаржишся, Вероно?! Ти увесь цей час добивалася моєї любові, відсуваючи сестер на задній план! - Так, Хазяїне, ви праві, - Верона говорила так само спокійно. – Проте я неймовірно вдячна Ніколь. Завдяки їй я зрозуміла, що означає бути відкиненою. - Хіба я відкидав тебе, Вероно? Відкидав когось з вас? Я не маю серця, аби вас любити, чому ви не можете зрозуміти цього?! - Хазяїне, то, може, ви нас просто не потребуєте? – клубок в горлі не дозволяв Маришці говорити голосно. – Може, вам буде краще без нас? Якщо ми для вас нічого не означаємо… Дракула не відповів. Раптом вперше за чотириста років його мозок пронизала думка, що він може насправді залишитися самотнім. Адже увесь цей час вони були поряд – вдовольнялися холодною посмішкою замість палких поцілунків, коротким владним наказом замість довгих розмов, вдовольнялися його постійною відсутністю, і тим, що стали через нього вампірами… Вони, його Наречені, його Верона, що намагалася виконувати його найбезглуздіші забаганки, його Маришка, що так слухняно корилася йому, хоча вартувала набагато більшого, і Аліра, Аліра, що всі чотириста років знала, як холодно він ставиться до неї, і все одно терпіла, слухалася і мовчала. Чому він посварився з нею? Через оте безглузде правило про других півнів? Адже вони вільні. Він вперше бачив, що вони можуть піти, коли увірветься терпець. А, судячи зі всього, терпець їм вже увірвався. - Ні… - він не міг допустити такого. Нізащо не міг. – Ні, ні… - Дракула простягнув руку. – Я прошу вас… Я не можу без вас існувати. Ви мені так потрібні… Здавалося, його слова не справили жодного враження на Наречених. Проте так тільки здалося. Вже наступної миті гримаса болю на личку Маришки змінилася сяючою посмішкою, і вона разом з Вероною кинулася до графового плеча. Тільки Аліра стояла, мов закам’яніла. Вона не хотіла вірити у те, що відбувається. Дракула ступив крок уперед. - Аліро, найбільше я винен перед тобою. Прости мені, Аліро… - Все – порожні слова… - її голос мало не зривався на ридання, а сльози блищали в очах. – Брехня… Ти ніколи мене не кохав. Тепер можеш не починати… Вона відвернулася. Маришка першою підбігла до сестри. - Аліро, Аліро, ну годі… Все можна зрозуміти… - Зрозуміти?! – Аліра випросталася і кинула просто в обличчя графу. – Ти завжди мене ненавидів! І я ненавиджу тебе!!! Дракула мовчки підійшов до Аліри. - Я обіцяв тобі вічне життя, але ти не бажала його. Ти не хотіла вмирати, пам’ятаєш? – Аліра ось-ось готова була розплакатися. – А я на це не зважав. Я забрав тебе собі, бо ще тоді підсвідомо бажав твоєї присутності. Я не виконав обіцянки. Ні до кого з вас, - він обернувся до обох Наречених. – Я не зробив вас щасливими, не дав вам того, що міг би. А, може, тепер пора почати все з початку? Аліра мовчки ковтнула болючий клубок у горлі. Тепер, коли все нарешті налагодилося, і вони усі знову були разом, граф абсолютно забув, для чого, власне, прибіг до цієї кімнати.
Marishka D: * То вже потім, на сході сонця, коли перші чисті промені прорізали темряву Васерії, а графські слуги поспішно зачиняли усі шпаринки у замку, Дракула повернувся до свого кабінету. Він думав про минулу ніч, проте образ чарівної чужинки наче розвіяло вітром. Він нарешті усвідомив, що тільки Наречені рятують його від самотності… принаймні поки що. Чи так це? Адже він вже не міг бути впевненим у жодному людському почутті. Надто давно все це було. Він обережно, аби не сполохати тишу, повернув ручку дверях, і палац сколихнув його дикий крик: квадратний оксамитовий футляр, де зберігалася одна з найбільших фамільних коштовностей роду Дракулів, валявся на підлозі – відчинений і порожній. По кімнаті було видно сліди пошуків. Граф підняв футляр із підлоги. Нарешті розвіявся гіпноз Ніколь, що не дав йому зупинити її, і до кінця зрозуміти, що ж саме вона шукала в його палаці. Він кинув його на стіл. Досада пекла мозок разом з люттю і ненавистю. - Щось сталося, Володарю? Сполохана Маришка виглянула з-за дверей. Видно, її злякав крик. Дракула обернувся і глянув у стурбоване обличчя своєї Нареченої. «Та хай вона згорить, та Ніколь, разом зі своїм медальйоном!!» - Ні, Маришко, нічого… Не хвилюйся… Маришка мовчки кивнула, і, всміхнувшись, зникла. Дракула підійшов до столу, і раптом помітив щось блискуче під стосом паперу. Витягнув цю річ. То була каблучка Ніколь. Мабуть, вона залишила її навмисне. З дикою злістю втамував слабеньке хвилювання, що знову починало його тривожити, підбіг до вікна і рвучко відчинив. Юне сонце сходило, скупане в росі, але він не зважав на це. Ще раз глянув на коштовну каблучку, і шпурнув її просто у бурхливі води Гірської Солі. Так, наче її ніколи і не було.
полная версия страницы